— Моя кокарда, — тоскно промовив він. — Вона починає в’янути.
— Ти певен? — запитав Живчик. — Як на мене, їй нічого не бракує.
Кулькап сердито похитав головою.
— Погляньте! Краєчки вже посохли. Не думаю, що ми вже тут стільки, щоб вона в’янула.
— Кокардниця попереджувала, щоб ми не втрачали ліку часу, — нагадав Живчик.
— Так, але ж три дні! — нервово вигукнув Кулькап. — Хіба ми пробули тут три дні? Це все крутійство, пастка, аби ув’язнити чимбільше вільних городян, які нічого не підозрюють…
— Кулькапе, не панікуй, — спробував заспокоїти його Живчик. — Вона ще не зогнила. Зрештою, що з воза впало, те пропало. Треба дивитися вперед. — Він повернувся до Шпуляра. — Час не жде. Ота Гладіаторська арена… Ти провів би нас туди?
Ельф-дубовик кивнув головою і роззирнувся кругом, повагом, задумливо.
— Авжеж! Спостерігаючи за юрбами на ринку, — відповів він. — Ось погляньте на отих купців. Бачите жадобу в їхніх очах? Підіть за ними, і вони знову приведуть нас до Великого центрального аукціону. А тепер погляньте отуди, на дрібногоблінів. Бачите — вони спинилися, роззирнулися кругом, тоді ступили ще кілька кроків уперед? Це ґави. Вони приведуть нас до торгівців великою рогатою худобою та продавців усіляких дрібничок.
— Так-так, — нетерпляче перебив його Живчик. — А як же арена? Звідки нам знати, хто йде туди?
— Жадоба крові, — підказав Шпуляр. — Шукайте жадоби крові на обличчях у натовпі. — Він невпинно блукав поглядом по купках печерників і тролів, гоблінів і гномів, спілчан і небесних піратів. — Ось, — нарешті тицьнув він пальцем у зграю гоблінів. — Чи не оця групка. Подивіться, як певно вони простують до своєї мети. Як енергійно жестикулюють. А як блищать їхні очі!.. — Він утяг носом повітря і здригнувся. — Я чую запах їхньої жадоби крові, він сотається з їхніх пор. Так і є, вони прямують до Гладіаторської арени, не я буду! — виснував він. — Кладу голову до пня!
— Непогано, як на мене, — зауважив Живчик. — Ми подамося за ними. І як Небо буде до нас прихильне, знайдемо кораблянина, якого бачив там водоблуд. Гайда, Кулькапе. Поки ми не стратили з очей отих гоблінів.
Вони пішли назирці. Зграя гоблінів перед ними ставала чимраз буйніша, і що більший гармидер вона зчиняла, то більше всякого люду, привабленого галасом, ринуло слідом за ними. Натовп дедалі розростався. Живчик, Кулькап та Шпуляр і собі влилися в потік тіл. Вони проходили повз рундуки татуювальників, торгівців батогами, продавців п’явок, поминали коралі курникових зубощирів-скрадайл, зграї припнутих вовкунів — збуджений натовп поривав їх далі й далі. Попри все своє бажання, вони не змогли б рухатись кудись-інде — тільки вперед.
— Оце так курникова матка, скажу я тобі! — пропищав якийсь екзальтований дрібногоблін. — Цієї не треба вчити, як влаштовувати ефектні вистави.
Його співрозмовник енергійно кивнув головою.
— Нема видовища над бій чав-чавів із нацькованим на них блукай-бурмилом, — вирік він. — Достеменна класика!
Живчикові зайняло дух. Блукай-бурмило? Нацькований проти чав-чавів!
— А на борту «Позасвітнього гарцівника» був блукай-бурмило? — загорлав Кулькап Живчикові в самісіньке вухо, вперто силкуючись перекричати збуджений, гамірний натовп. — Гадаєте, це той самий матрос, якого згадував водоблуд?
— Можливо, — відповів Живчик. — Я не піду звідси, не з’ясувавши цього так чи інакше.
— І все ж, — вів далі Кулькап, пропихаючись наперед, — великий дужий блукай-бурмило зуміє оборонитися від чав-чавів, правда?
Живчик серйозно похитав головою.
— Якось мені довелося бачити, що може зробити зграя чав-чавів із блукай-бурмилом. — Він витяг зі звоїв свого каптана медальйон і показав його Кулькапові. То був зуб. — Оце все, що зосталося від того блукай-бурмила, — зітхнув він.
— Тільки… Ой-ой-ой! — вигукнув Кулькап, коли раптом натовп стис його зусібіч і почав пхати уперед. Його несло до вузького проходу під аркою. «ГЛАДІАТОРСЬКА АРЕНА», — прочитав він напис золотими літерами на арці, і тичба через арку винесла його на широку платформу. Хлопець розглянувся. І з подиву аж рота роззявив.
— Разюче видовище, правда? — поцікавився Живчик.
— Просто неймовірне! — зізнався Кулькап. — Архітектура, місце розташування, розміри…
Вони опинились у ясній прогалині, оточеній велетенськими деревами. Одна над одною звисали вигнуті ряди терас, підвішені до верхнього гілля, утворюючи величезний амфітеатр. Якраз посеред нього, набагато нижче від них, видніло заглиблення, освітлене смолоскипами і оточене схожою на невід сіткою.