— Я дарую вам… БЛУКАЙ-БУРМИЛА! — зіпонула вона на все горло.
Живчик ахнув. То був не просто блукай-бурмило. То був Гук. Поза всяким сумнівом. Навіть якби він не впізнав його фізіономії, не можна було не помітити шрамів на лівому боці, які залишила тварині обтикана кіллям пастка.
Тихенько кудкудакнувши, Матір Шматуй-пазур подалася вперед і стукнула блукай-бурмила по лапах, які виглядали з-поміж ґрат висячої клітки.
— Я знаю, він дасть добрячого прочухана чав-чавам за глядацькі гроші, — проспівала вона єлейним голосочком.
По юрбі, доведеній до шалу думкою про майбутній герць, знову прокотилася хвиля вигуків.
— Униз! — галасували глядачі. — Униз! Униз!
Кулькапа аж пересмикнуло від огиди.
— Не можна ловити ґав, — рішуче промовив Живчик. — Вертайся до загону із зубощирами-скрадайлами, повз який ми проходили. Купи чотирьох тварин, — він відлічив Кулькапові цілу жменю золотих монет. — Найбільших і найдужчих, яких тільки знайдеш. Стрінемось уже на тому боці арени, при виході під гіллям залізного дерева.
— Але ж бо, Живчику… — почав був Кулькап.
— Негайно, Кулькапе, — суворо урвав його Живчик, і не встиг хлопець і рота розтулити, як він розчинився в натовпі.
Якусь хвильку Кулькап ще шукав його поглядом, відтак повернувся до Шпуляра.
— Найкраще зараз — удатися до зубощирів, — озвався ельф-дубовик.
Кулькап кивнув головою. Лишалося тільки сподіватися, що Живчик знає, що робить.
Арена, де глядачі гарячково билися об заклад і укладали парі, — уся бурхотала і кипіла, коли Живчик пробивався до залізного дерева.
— Тридцять золотих монет на двадцять вісім хвилин і дев’ять секунд!
— Півста на те, що двісті п’ятдесят чав-чавів пустять з нього дух!
— Сімдесят п’ять золотих монет!
— Сто!
Незважаючи на болісні зойки та роздратовані вигуки, що лунали з усіх боків, коли він працював ліктями, Живчик нарешті дістався місця, де горішня тераса прилягала до стовбура дерева. Тут він спинився, зняв із нагрудної частини важкого довгополого каптана піратський абордажний гак і озирнувся довкола.
Атмосфера на трибунах розпалилася до краю, і ніхто — ані сорокухи, ані глядачі — не помічав молодого небесного пірата, зачаєного в тіні. Узявшися за линву рукою, Живчик метнув гак у верховіття, і коли той зачепився, подерся вгору.
— А тепер, — зарепетувала Матір Шматуй-пазур, перекриваючи гамір, — та мить, якої ви всі так чекаєте! — вона кивнула сорокусі-охоронниці внизу: та мала опустити клітку в яму.
Живчик доліз до широкої плескуватої горішньої гілки залізного дерева й обережно рушив нею. Опинившись акурат над царською ложею та висячою кліткою, став. Унизу під ним Матір Шматуй-пазур розпростала крила.
— Отже, — оголосила вона, — поєдинок починається… хр-р-р!
Трибунами прокотився вражений гуд, коли глядачі побачили, як у ложу скочив молодий небесний пірат і злапав курникову матку. Стиснувши їй горлянку, він приставив до зім’ятого пір’я її шиї блискуче лезо ножа.
— Спиніть клітку! — наказав Живчик. — Підніміть її до рівня царської ложі, а то курниковій матці капут!
Обурено вереснувши, жовтувата сорокуха спинила клітку і вп’ялась у Живчика здумілим поглядом. Потім заходилася сповільна підіймати її. Курникові сестри зчинили галас і забігали подіумом із криками та вереском. Решта сорокух — жовто-брунатні охоронниці та здоровенні работоргівки із зазубленими дзьобами — стали стягуватися з містків і лиховісно скупчуватися навколо Живчика на дереві.
— Назад! — закричав Живчик. — Скажи їм, — прошипів він у пір’ясте вухо Матері Шматуй-пазур. — Скажи їм, ну ж бо!
— Сті… стійте на місці! — звеліла Матір Шматуй-пазур здушеним голосом.
— І скажи їм, нехай покидають усю свою зброю! Живчик надавив ножем.
— Робіть, як він каже! — зойкнула вона.
— Отак-то воно краще, — мовив Живчик. Далі, не послаблюючи тиску леза, він сягнув до клітки і відчинив люк у її верху. З отвору вистромилася величезна блукай-бурмилова лапа.
Нараз до натовпу дійшло, що коїться у нього перед очима. Досі сцена, коли юнак погрожував курниковій матці, тримала всіх у заціпенінні. А тепер, побачивши, куди той гне, збіговище оскаженіло.