— Він визволив звіра! — загаласували роз’юшені глядачі. — Він дає йому втекти!
Коли блукай-бурмило видерся на верх клітки, Живчик відтяг принишклу Шматуй-пазур до протилежного краю ложі. Чуючи, як зі страху завмирає серце, він спостерігав за вайлуватою твариною: ось вона для більшої певності схопилася за гілку над головою, ось закинула ногу над розверстою прірвою внизу.
Щойно блукай-бурмило звалився в царську ложу, трибуни охижіли.
— Він тікає! — галасувала юрма.
Курникові сестри внизу замалим шиї не скрутили, намагаючись розгледіти, що ж воно там коїться нагорі.
Живчик побачив, як блукай-бурмило спинається на ноги.
— Гуку! — озвався він. — Я знав, що це ти!
— Ве? — запитально ревнув блукай-бурмило. — Жи-ве-чик?
— Так, Гуку, — кивнув той головою. — Хіба я не обіцяв, що ні у вік не покину своєї команди? — Живчик звів очі вгору. — Видирайся на оту гілку, що в нас над головою. Потім витягнеш і мене.
Блукай-бурмило затрусився всім тілом, аж уся царська ложа заходила ходором. Зарепетувала Матір Шматуй-пазур: Живчиків ніж уп’явся в її лускату шкіру під пір’ям. Трибуни заревіли з жаху, коли здоровенний звір сягнув догори, вп’явся пазурами в гілку над головою і зателіпав у повітрі міцними, мов деревні стовбури, нижніми кінцівками.
— Ставлю півтори сотні, що у нього нічого не вийде! — пробився крізь гамір чийсь голос.
— Дві сотки за те, що на ранок ми вже знатимемо, хто нова курникова матка! — зикнув інший голос.
Натовп знавіснів.
За третьою спробою Гук спромігся закинути ноги за край гілки і видерся нагору. Розлігшись на широченній гілці, він звісив донизу здоровенну лапу.
— Ве! — озвався звір.
Живчик ухопився за блукай-бурмилове плесно. Гук смикнув лапою, і Живчика винесло з царської ложі. Щойно напасник покинув ложу, як Матір Шматуй-пазур зчинила бучу.
— Хапайте їх! — верещала вона, вистрибуючи в шаленій люті по всій ложі. — Ніхто не сміє погрожувати курниковій матці й залишитися живим! Охороно… А-а-а! — заверещала вона, коли один з блукай-бурмилових гострих, як лезо, пазурів черкнув линви, які тримали царську ложу. Ложа шалено закрутилася. Гострі кігті Шматуй-пазур уп’ялися в дерев’яні стінки. — Ні, — заскиглила вона. — Пожалійте… Згляньтеся…
— Пожаліти? — закричав їй Живчик. — Я пожалію хіба за тим, що цього не вчинено вже давно!
Сказавши так, він перехилився вниз і перетяв останні линви.
Царська ложа каменем шугонула донизу, забираючи з собою Матір Шматуй-пазур, яка всю дорогу репетувала не своїм голосом.
Юрба заревіла в захваті. Що там блукай-бурмило! Їх ушановує сама курникова матка! В отворі огорожі показався перший чав-чав, і від несвітського галасу усім позакладало вуха. Лемент. Виття. Крики й вигуки: «Сотка за те…» — «П’ять соток, що…» — «Тисяча!»
Живчик обернувся до блукай-бурмила. Ухопив його за тремтячу лапу.
— Лізь по гілці, — прокричав Живчик, — потім сповзеш на оту, он там, — він показав на ширшу і пласкішу, відгалужену від стовбура гілку за спиною у звіра. — Вона майже така завширшки, як місток. А потім, на мою команду, стрибай, чув, стрибай!
— Ве! — стривожено прогарчав блукай-бурмило.
Ґвалт навколо них стояв оглушливий: несамовито верещали сорокухи, ревіла спрагла крові юрма.
— Довірся мені! — провадив Живчик, силкуючись говорити так, щоб блукай-бурмило почув. Він повернувся і побіг по гілці, розставивши для рівноваги руки, а важенний блукай-бурмило лячно посувався переваги-ваги за ним. Затремтіло листя. Гойднулася гілка. Зиркнувши вниз, Живчик пересвідчився, що дошки дерев’яного помосту поближчали.
— Стрибай! — гукнув він.
— Ве! — заревів блукай-бурмило, і вони вдвох плигнули з гілляки на місток під ними. Зіп’явшись на ноги, Живчик став дико роззиратися. З усіх боків, прилеглими містками, до них гнали роз’ярілі сорокухи, торуючи собі шлях серед тих, хто ще й досі пхався побачити дивовижу, що розгорталася у ямі.
— Живчику! Живчику! — почувся стривожений голос.
Обкрутившись на місці, Живчик побачив на широкому помості просто перед собою Кулькапа і Шпуляра, які проштовхувалися до них крізь натовп. Кожен вів на поводу переляканого зубощира-скрадайла.
— Молодчага, Кулькапе! — закричав Живчик.
І тут згори на місток гупнуло четверо сорокух-охоронниць. Вони приземлилися між ними, відтявши Живчикові та блукай-бурмилові шлях до втечі. Та не встигли сорокухи й оком змигнути, як на них напосів блукай-бурмило. Могутнім ударом лапи він змів сорокух із містка, здійнявши цілу хмару пір’я. Решта дві покидали свої киї та пуги і з переляканими криками шарахнули геть.