Бум!
Позад нього задвигтіла земля. Вокс тривожно здригнувся, потім сердито обкрутився на місці, певний, що то нечема-підручний жбурнув чимось йому навздогін. Та він помилився. Його аж затіпало, коли він побачив перед себе чималу брилу, вирвану підступними вітрами з понівеченого мурування високо над його головою.
За крок від нього!
— Ціле місто розлітається на друзки, — промурмотів він гірко. — А був же час, коли учнівство у Санктафраксі вважалося синонімом певності у своєму майбутньому.
Ще кілька кам’яних уламків та кусманів тиньку гримнуло на хідник, і Вокс поспішив звіятися.
Цими днями у Санктафраксі ні в чому не можна було бути певним, а все через негоду. Останнім часом з-поза Світокраю налітали буря за бурею, одна гірша за іншу: громовиці, штормові урагани, вогняні та крижані бурі, шалені буревії та шквали-духовії. Такого не пригадували і найстаріші мешканці. Ушкоджені споруди не ремонтувалося вчасно, і довелося припинити всі наукові дослідження. Щось назрівало там, у відкритому небі — це було ясно як день, але ніхто з учених, ба навіть сам Найвищий Академік, не знав, що саме.
— Як же шанолюбний молодший учень, може знати, до якої спілки йому пристати, коли сьогодні не вгадаєш, що буде завтра? — запитував себе Вокс. Чи Професор Психокліматичних Досліджень, зрештою, виявиться впливовішою постаттю, ніж Професор Хмароглядства?
На мості він спинився і, вхопившись за бильця, зирнув на хмари, що котилися звоями з-поза Світокраю.
— Отой нікчемний коротун Кулькап дуже вчасно ушився із Санктафракса, — буркотів він. У трапезній подейкували, ніби молодик накивав п’ятами разом із Живчиком, отим божевільцем із несамовитим поглядом, якого пригрів під своїм крильцем Професор Темрявознавства. Що більшого, допіру в цього Професора гостювало троє дивних типів… Вокс заскреготів зубами. Слова словами, а він не має наміру покидати Санктафракс.
— Хоч як, а я мушу обернути ситуацію собі на користь, — бубонів молодик. Він провів пальцями по шраму на щоці — пам’яті про миску з парким тілдерячим рагу. — І горе тобі, Кулькапе, якщо шляхи наші коли-небудь знову перетнуться!
Коли назавтра вранці четверо подорожан лаштувались у дорогу, в Темнолісі мрячив дрібний дощик. Настрій у всіх був похмурий. Живчик, Кулькап та Шпуляр скочили на своїх зубощирів і рушили в путь. Щадячи свого звіра, Гук навперемін то скакав на ньому верхи, то біг за всіма, навинувши повідець на своє величезне переднє лаписько.
Вони безгучно їхали густим зеленим лісом. Навряд чи то був звичайний збіг: коли хмари над їхніми головами темнішали і припускав дощ, усіх їх до одного починали мучити невиразні сумніви. Їм так довго щастило — збіса щастило, — а тепер їхнє щастя від них відвернулося. Усі вони розуміли, що подальші пошуки зниклих матросів у безкрайому Темнолісі — надсильне завдання. Найбільше, на що вони могли сподіватися, — це на те, що їм трапиться якась осада, куди могли б прилітати на торги купці чи небесні пірати, і вони змогли б тоді за гроші повернутися до Нижнього міста. Проте у такому глухому лісі й це було майже неможливим завданням.
Та коли небо проясніло і крізь верховіття проникло сонячне тепло, настрій у всіх поліпшився. Кулькап удихав на повні груди пахощі навколишнього лісу — темної суглинистої землі, соковитого листя, пахучих плодів. Нічого спільного із затхлим, курним духом, просяклим у Нижньому місті геть чисто все!
— Як тобі тут? — запитав його Живчик.
— Така розкіш! — відповів Кулькап, обводячи рукою все круг себе. — А надто зараз, коли світить сонце.
— Небезпечна розкіш, — стиха промовив Живчик.
Першого дня вони проїхали чимало миль, живлячись плодами та ягодами, їстівність яких перевіряв для них Гук. (Зубощирам доводилося «затягувати паски», аж поки їх припинали на ніч). А на подальшому шляху Живчик показав своїм супутникам кілька найекзотичніших, уже знайомих йому істот.
Для Кулькапа кожна наступна назва звучала страховитіше за попередню, і волосся у нього на потилиці щораз неприємно ворушилося. Якої живини їм тільки не траплялося! Рибожаби зі своїм бридким смертодайним подихом; нявкунки з хвостами у шпичаках та зі смертодайною слиною; маніліди — липучі тварини, зовні схожі на мозок, які, лишаючись невидимими, висіли у кронах пухирників і ловили дубочубаток, ласих до ягід-пухирчаток. У небі високо над ними лопотів крильми гнилесмок, а кісткоглав — із жовтими пазурами та гакуватими зубами — ласував куармом, якого йому вдалося виманити з-поміж віт.