Кулькап прислухався — і справді, там, серед звуків нічної звірини, можна було розчути ще дещо.
— Музика! — здивувався він.
— Напевне, ми вже наблизилися упритул до сельбища, — сказав Живчик.
Вони пройшли трохи далі. Крізь дерева пробивалися тужні голоси співаків. Потім змінився вітер, і голосіння прищухло — та за мить озвалося з новою силою. Товсті голоси, тонкі голоси, кожен виводить на свій лад, але всі сплітаються в одну тужну мелодію.
— Ве-ве! — загарчав Гук.
— Я знаю цю музику, — сказав Живчик, і якась дивна бентега з’явилась у його погляді. — Хтось помер, — він обернувся до Кулькапа. — Лісові тролі справляють свій Обряд мертвих.
Вони подалися далі стежкою на звуки жалобного співу. Повернули ліворуч. Ще раз ліворуч. Потім праворуч. Аж ось через густий підлісок блимнуло жовте світло смолоскипа. Живчик завмер на місці й затремтів.
Кулькап ніколи ще не бачив його таким. Молодим. Непевним. Здавалося, роки облущилися з нього, мов шкаралупа, оголивши зеленого троля-підлітка. Його очі блищали від сліз, на обличчі грав усміх.
— Живчику, — запитав він, — щось, може, не так? Ви хочете повернутися?
— Ні, — похитав головою Живчик. — Зі мною все буде гаразд. Просто я стільки всього забув. Кулькапе, я ріс у такому селищі, — він видивився вперед, на знайомі хижі лісових тролів, приладнані високо у гіллі. — Я жив у хижі зі світляку, такій самій, як оті… Ну, та годі! — Живчик, здається, починав опановувати собою. — Від мене ні на крок. Якщо нас спинять, говоритиму я. Лісові тролі можуть бути дуже підозріливі до непроханих гостей, а надто при такій невеселій оказії.
Вони стояли на краю галявини, над якою нависало могутнє сон-дерево з коконом помагай-біди у вітах. У таких коконах, звідки вилуплювалися величезні помагай-біди, жили сільські мудреці — зазвичай ельфи-дубовики. Вони спали в теплих пахучих коконах, і могли бачити ті самі сни, що й мандровані помагай-біди в далеких краях.
Здавалося, що всі до одного осадчі висипали на галявину, кожен із палаючим смолоскипом у руці, і з’юрмилися навколо сон-дерева. Музика лунала з середини натовпу, з-під самісінького кокона.
Коли Живчик із товаришами ступили крок уперед, ритуальна пісня досягла свого апогею — незграйне, невтішне, дедалі верескучіше голосіння. Живчик спинився. Він стояв перед численними шерегами лісових тролів, повернутих до нього спинами, з похиленими головами. Аж ось пісня знагла урвалась. Запала тиша, відтак її порушив чийсь голос. Голос долинав із кокону помагай-біди.
Живчик заціпенів. Він хоч де упізнав би цей густий, тріскучий голос!
— Ні, — пробуркотів він, — не може бути, — він звівся навшпиньки, аби краще бачити понад похиленими головами попереду. У підвішеному коконі помагай-біди, високо в гіллі крислатого сон-дерева, сидів старезний ельф-дубовик. — Жмутобород! — ахнув Живчик.
— Ви його знаєте? — здивувався Кулькап.
— Я… я не вірю своїм очам, — прожебонів Живчик. — Кулькапе, це наче сон. Я справді замкнув коло. Це не просто осада лісових тролів. Це… — він проковтнув болючий клубок, захряслий у горлі. — Це моя осада, Кулькапе. Я повернувся додому!
— З неба ми приходимо і на небо відходимо, — глаголав ельф-дубовик. — Спускаємось і підіймаємось. Цієї ночі ми зібралися тут благати відкрите небо, щоб нічим не обтяжений дух лісового троля міг знову вільно знестися над тілом нашого укоханого Тунтума, батька, друга…
— Тунтум? Він сказав Тунтум? Ні, не може цього бути! — зойкнув Живчик.
Обкрутившись на місці, тролі побачили, як до них женеться хтось високий, довготелесий, зі скуйовдженим чубом і в кошлатій камізельці. Роз’юшені його впадом, а все ж надто боязкі, аби якось приструнити незнайомця з диким поглядом, вони розступилися, даючи йому дорогу.
Живчик спинився біля сон-дерева, під самісіньким коконом. Просто нього стояла родина небіжчика. Згуртовані спільним горем, всі як один повернулися і сердито зирнули в обличчя непроханому зайді. Живчик не міг у це повірити, але він справді знав їх усіх — Глянцкульку, Щирзело, Тьхупирхала — своїх названих братів та сестру, яких уже й не сподівався колись побачити. Поруч із ними стояла Спелда — менша, ніж він її пам’ятав, — добра лісова трольчиха, яка, знайшовши його в лісі, прийняла і викохувала найду як рідного.
— Матінко, — заридав він і кинувся до неї з розпростертими обіймами.