— Гайорибе! — вигукнув він. — Це ти! Але як?.. Коли?.. Де?..
Жмутобород тихенько засміявся.
— Він завше був ходячою крутиголовкою, чи не так? — запитав він.
З отвору визирнув водоблуд Гайориб. Його вуха-віяла лопотіли.
— До ваших послуг, капітане, — мовив він. — Я знав, що ви знайдете нас.
— Але… але ж… хіба це не дивовижа? — жебонів Живчик. І тільки переводив погляд з одного на іншого. Жмутобород гучно зітхнув.
— Мені здається, аж ніяк не випадково Гайорибова падуча зірка приземлилася неподалік осади лісових тролів, де зростав його укоханий капітан. Скидається на те, що він тебе вів, — пояснив ельф. — Лісові тролі знайшли його і принесли до мене. Відтоді він усе був тут. Чекав.
— Чекав?
— Чекав на тебе, — пояснив Жмутобород.
— Ти ж бо знаєш, — утрутився Гайориб, — я вмію читати думки. Усі водоблуди це вміють. А Жмутобород навчив мене бачити сни.
— І він виявився чудовим учнем, — гордо підтвердив Жмутобород. — Він бачив, як ти лежиш понівечений, у Каменосаду, під далеким Санктафраксом.
— Справді? — здивувався Живчик.
— Так, капітане Живчику, — усміхнувся Гайориб. — Бачив я сни і про решту кораблян: Тарп у таверні, Сім’якрил Сльота і Смілоголов у каналізації, бідолаха Шпуляр на кораблі работоргівців, Гук у сорокушачих лабетах. Сни мої нікого з них не обминули.
— Гайориб вів тебе до них, — пояснив Жмутобород. — Там шепнувши, там озвавшися словом — він підказував тобі, куди йти. А потім водоблуд привів тебе сюди.
У Живчика відвисла щелепа.
— То це був ти! — тільки й мовив він до Гайориба. І пригадав тихенький свистючий шепіт, який йому випадало чути вже стільки разів — він то вів його до «Нічліжки під сон-деревом», то скеровував поміж нетряків, то допомагав відшукати на стовпі оголошень серед сили-силенної повітряних кораблів саме «Небесного гарцівника», та й стежками лісових тролів вів його так само він. — То все був ти! Гайориб кивнув головою.
— Я був свідком кожного вашого кроку, капітане, — похвалився він. — Утім, я цього не домігся б самими лише снами. Треба щебуло всієї вашої мужності, наполегливості, а надто — вашої вірності. Вона була потрібна усім нам. — Його пружні губи розтяглись в усмішці. — Ми й нині їх потребуємо.
Живчик знову видивився на водоблуда.
— Ти віднайшов усю команду?
— Атож, — притакнув Гайориб.
— Тоді лишається останній кораблянин, — схвильовано сказав Живчик. — Чи Камінний Штурман жива?
— Атож, — просто відповів Гайориб.
— Де вона? — стрепенувся Живчик. — Гайорибе, скажи мені, де? Нам слід негайно вибиратися по неї. — Голова йому йшла обертом. — І чи пам’ятаєш ти, що сталося там, у відкритому небі? — напосідав він. — Що сталося з «Позасвітнім гарцівником»? А мій батько? Гайорибе, чи знайшли ми мого батька?
— Я не знаю, — відрік Гайориб, тріпнувши головою, від чого вусики в кутиках його рота затремтіли. — Я не пам’ятаю нічого, що було з нами потому, як ми загналися в буремний смерч. Проте я знаю, що чекає на нас попереду.
— Що, Гайорибе? Ну! Говори! — зажадав Живчик.
— Коли я бачу це уві сні, — відповів Гайориб, — мої сни потьмарюються. Ми повинні вирушати у тьму, капітане, і пройти крізь неї. Камінний Штурман жде нас на самім краю моїх снів.
— Але де, Гайорибе? Де? — Живчик уже майже кричав.
Гайориб зирнув спочатку на Жмутоборода, потім на Живчика. — По той бік найдрімучіших, найтемніших нетрів Темнолісу, — озвався він, — там, де бере свій початок усе живе… У Верхоріччі!
Розділ сімнадцятий
Чорне серце Темнолісу
Хоч як благала Спелда Живчика побути в них іще трохи, він не затримався в них довше, ніж цього вимагала необхідність. Він уже зібрався і готовий був покинути осаду ще задовго перед світанком.
— Я повернуся, нене, — запевнив він. — Я тебе знайшов і вже не згублю.
— Обіцяєш? — запитала Спелда.
— Так, обіцяю, — відповів Живчик.
Спелда сумно кивнула головою і втерла сльозу.
— Ось, візьми, — сказала вона. — Трохи харчу в далеку дорогу — про запас. Їжа та питво. Теплі плащі. — Вона схлипнула. — Сокира твого батька.
Живчик узяв до рук знайому сокиру.
— Дякую, — промовив він.
Спелда мужньо всміхнулась.
— Тунтум усе сподівався, що одного дня вона буде твоєю, — трольчиха понишпорила по кишенях своєї сукні й видобула оберіг на ремінці. — А це від мене, — сумно додала вона. — Талісман, — вона підвелася і пов’язала ремінець йому на шию. — Він оберігатиме тебе в тих похмурих дебрях, куди ти вирушаєш… — Вона здригнулася. — І приведе тебе цілим і неушкодженим назад до мене.