Живчик роззирнувся довкола, і не побачив нічого, окрім світних очей.
— Кулькап щез? — запитав він.
— Так, щез, — відповів Гайориб, уп’явшись очима в темряву. Тріпочучи вухами, він нагнувся до землі. — Заждіть, здається, я його чую. Я… О, ні!
— Сюди, Кулькапе, це праворуч, — виспівували хором невидимі голоси.
— Хутчій! — скомандував Гайориб. — Він ще недалеко від нас. Тримайся біля мене, капітане Живчику! — І схопивши Живчика за руку, він потяг його від струмка кудись у темряву. — Не відставай, Гуку, — кинув він назад.
Сліпма, спотикаючись, вони продиралися крізь темний ліс.
— Угамуйте свої думки, — звелів водоблуд. — Треба прислухатись.
— Колись цей шлях проклав сам Кобольд Мудрий, Кулькапе, — бубоніли голоси.
— Ага, він там, — визначив Гайориб. — Туди! Місцевість ставала чимраз дикішою і похмурішою. Чорні стовбури вітролому щокроку перетинало дорогу. А тут ще й в’юнець та колюча ґудзівка безперестанку хапають за поли!
— Вони тікають із Кулькапом, — прошепотів Живчик, коли далеко попереду заясніла смужка світла. — О Кулькапе! — простогнав він. — О Кулькапе!
— Ве-ве! — загарчав блукай-бурмило.
— Цить! — наказав Гайориб. Спинившись, він знову нагнувся до землі.
— Пройди трішечки далі, Кулькапе. Отак.
Гайориб здригнувся.
— У нас обмаль часу, — процідив він.
Вони порвалися в пітьму: Гук із Гайорибом на коркошах продирався крізь підлісок, торуючи шлях для Живчика. Попереду незліченні пари вогненних очей шугали з дерев на землю і збиралися докупи, утворюючи коло.
— Уклякни, Кулькапе. Поклади голову додолу. Ти так стомився, ти страх стомився…
— Що там діється? — спитав, задихаючись Живчик.
— Я ж вам казав, — буркнув Гайориб. — Блуди голодні й гуртуються, аби вчинити убивство.
Гук кинувся вперед. Блуди у тривозі сахнулися назад і з сиком та нявкотом позлітали на найближчі дерева. Усі, окрім тих, що вже прикипіли до розпластаного Кулькапового тіла. Гайориб здригнувся.
— Пурхоблуди! — сказав він. — Я мав би це знати!
Живчик зорив на чорних тварюк. Вони мали куці ноги, широкі перетинчасті крила та плескуваті писки з іклами, які стирчали врізнобіч із верхньої щелепи. І цими іклами вони впиналися Кулькапові у спину, в ноги, у шию.
— Гетьте від нього! — заревів Живчик. І вихопивши меча, кинувся вперед. Він проткнув блуда, що сидів на хлопцевій спині, і, відкинувши його геть, рубонув одного з тих, що сиділи на ногах. Тварюка захарчала, відтак, плюючись, розпростала крила і злетіла до решти на гілля. Пурхоблуд, що сидів на Кулькаповій шиї, обернувся до Живчика і впер у нього свої палаючі баньки. Блиснули зазублені ікла. Юнак міцно стис держак меча. Треба бути обережним, щоб не…
— … рубонути Кулькапа по шиї, — завершив його думку пурхоблуд. — Вам би не хотілося цього, капітане, — додав він і зловісно зашипів.
Живчикові очі звузились. Він міг читати його думки, тож діяти слід зненацька, аби його заскочити. Ні! Не думати, не думати… просто…
Рвучко замахнувшись мечем, аж той засвистів у повітрі, він окреслив ним дугу і відтяв пурхоблудові голову одним смертельним ударом. Полегшено зітхнувши, Живчик опустився біля Кулькапа. Він не лишив на карку хлопця ані найменшої подряпини, та ба… його стан був тяжкий. Кулькап лежав долі крижем, лежав непритомний.
— Допоможіть мені підняти його, — гукнув Живчик решті. — Гуку, ти винесеш його звідси?
— Ве! — ревнув блукай-бурмило, і здоровенною лапою відірвав хлопця від землі.
— Вам не втекти від нас. І думати забудьте. Покиньте хлопця, — роз’яріло сичали пурхоблуди і лопотіли крильми над їхніми головами. Вони були голодні. Запах крові лоскотав їм ніздрі, тлумлячи почуття страху. У Ночолісі так важко знайти соковиту їжу, а тепер без бою відпустити свою здобич? І тут кілька пурхоблудів, згорнувши крила, каменем шугонули вниз. Решта ринули за ними.
— А-а-а! — закричав Гайориб, коли три гострі пазурі різонули його по обличчю. Він замахнувся своєю шаблюкою. Живчик міцно стискав держак батькового меча. Вони поставали обабіч Гука і обмахувалися сліпма, штрикаючи пітьму круг себе та роблячи випади, а що пурхоблуди не полишали своїх атак, то у головах мандрівників аж дзвеніло від пронизливого лементу нападників.
— Облиште його, — верещали вони, — покиньте хлопчака. Він наш!