Якусь мить Живчик стояв як уритий, насилу вірячи, що йому вдалося все зробити на одному подихові. Потім він роззирнувся. Потрощений небесний корабель змінився до невпізнання. Дерево та снасті геть знебарвилися. Живчик здригнувся, зрозумівши, що вони вже майже прозорі, тож він може узріти те, що сховане глибоко під корабельним чардаком. І тут він почув голос:
— Живчик? Живчику, невже це справді ти?
Живчик обернувся. Біля понівеченого штурвала височіла довготелеса бліда постать.
— Батьку! — закричав він.
Захмарний Вовк виглядав постарілим. Його вишукане вбрання обернулося на дрантя, чуприна посивіла, а очі були далеко блакитніші, ніж пам’ятав Живчик, аж неприродно блакитні. Праве плече перетинали запалені ще шрами після недавнього поранення. Здавалося, серце Живчикові зараз розірветься — хлопець підбіг до Захмарного Вовка і припав до батькових грудей.
— О батьку! — мовив він голосом, повним сліз. — Я таки знайшов вас!
— Як довго я чекав, хлопчику мій! — втомлено прошепотів Захмарний Вовк. Він щільніше пригорнув до себе Живчика. — Ти відбув далеку дорогу, щоб попасти сюди, — провадив він. — Помагай-біда, який знайшов мене, сказав, що ти прийдеш. І він сказав правду. Жоден батько так не пишався сином, як оце я.
Живчик засоромлено спустив очі додолу. Сльози бризнули з очей на шкіряний нагрудник.
— Ти такий схвильований, — лагідно промовив Захмарний Вовк. — Я розумію: стільки пережито. — Тут у його голосі задзвенів метал. — Живчику, — суворо звернувся він до сина, — слухай мене уважно, бо я до цього вже не повертатимуся. Це небезпечне місце, місце, куди я тебе затяг, — зітхнув він. — Якби я знав це наперед, то ніколи б не просив помагай-біду вдаватися по твою допомогу.
— Але ж, батьку, я сам хотів, щоб…
— Не перебивай мене, Живчику, — урвав Захмарний Вовк. Усе тіло його сяло з голови до п’ят. — Часу мені лишилося не так-то вже й багато. Грізний смерч закинув мене — властиво, нас обох — сюди, в самісіньке серце Матері Бур. Це місце спокою, осяяння — та ба! надто вже висока плата за знання, які ця Матір дає.
— Плата? — занепокоєно перепитав Живчик.
— Той, хто прибуває сюди, поволеньки зливається з Матір’ю Бур, Живчику, — стиха вів далі батько. — Вона засягає в тебе крізь твої очі, крізь вуха, крізь пори шкіри. Вона наповнює тебе знаннями про саму бурю — знаннями, задля яких санктафракські вчені не шкодували цілих сторіч праці, — та навзамін забирає тебе.
Живчикові перехопило подих:
— Ви хочете сказати, що?..
— Надто довго протримав мене тут штиль, хлопчику мій. І думки довго не затримуються у мене в голові. — Захмарний Вовк махнув блідою, майже прозорою рукою перед Живчиковим обличчям.
— О батьку, — пробуркотів Живчик. — Що це з нею?
— Я щезаю, Живчику, мене поглинає Матір Бур. Найбільше я шкодую за тим, що покинув тебе, щойно ми знайшли одне одного. Та перш, ніж щезнути зовсім, я хотів би дечим із тобою поділитися — дечим, що я спізнав тут. Матір Бур невдовзі повернеться.
— До Світокраю? — вжахнувся Живчик.
— Так, Живчику, — відповів Захмарний Вовк. — Та сама могутня буря, яка колись уперше посіяла життя на землі, вертається назад — це повторюється щокілька тисяч років від створення світу. Вона налетить із відкритого неба, промчить над Багнищем, Присмерковим лісом і сягне найвищої місцини Темнолісу — Верхоріччя. Верхоріччя — не вигадка, — запевнив Захмарний Вовк. — Коли Матір Бур дістанеться туди, вона омолодить його води, Крайріка з нову стане повноводою і могутньою, а енергія Матері розійдеться по всьому Світокраю, несучи нове життя, нові сподівання — то буде новий початок. — Він замовк, і зазирнувши батькові в очі, Живчик добачив у них біль. — Принаймні, — промурмотав Захмарний Вовк, — так мало б статися. Проте є тут одне «але».
Живчик спохмурнів.
— Я не розумію, — зізнався він.
Захмарний Вовк терпляче кивнув головою.
— Коли Матір Бур навідувала Світокрай востаннє, вона легко діставалася Верхоріччя, — пояснив він. — Зараз же на її шляху стоїть перешкода…
— Санктафракс! — осяяло Живчика.
— Санктафракс, — прошепотів Захмарний Вовк, і погляд його затуманився. — Наше летюче місто із золотими шпилями та вікодавніми установами — мій рідний дім ще, коли воно було справді величне… — Він прокашлявся. — Воно лежить просто на шляху бурі. Його знищить енергія Матері Бур, тільки-но вони зустрінуться.
— Але, — почав Живчик.