Нараз повітря навколо них сповнилося лопотінням крил. Один по одному на землю сідали і цибали до подорожан лискучі білі птахи, беручи невдатливу парочку в щільне кільце. Вони дряпали кігтями по землі, тріпотіли зазубленими крильми, випинали вперед шиї і, роззявивши гострющі дзьоби, лиховісно кавкали. У ніздрі шибнув сморід гнилого м’яса.
— Круки! — вигукнув Живчик, добуваючи меча. — Білі круки!
Кулькап вихопив ножа, і вони стали з Живчиком спина до спини, сподіваючись найгіршого. Двоє проти цілої зграї — ніхто не поставив би на них і ламаного шеляга. Невже вони здолали таку відстань тільки на те, щоб спіткнутися тут, за яких кілька миль від Санктафракса?
— Послухайте мене! — гукнув Живчик до птахів. — Ви мусите мене вислухати!
Одначе білі круки не виказували особливої охоти слухати хоч би кого. Вони штрикали повітря своїми дзьобами і крякали дедалі голосніше. Першої ліпшої хвилини найзухваліший із них — чи просто найголодніший — міг полишити зграю і кинутися на них.
Розділ двадцятий
Матір Бур
Повня лила байдуже сяйво на жорстоку сцену в Каменосаду. Дві постаті стояли спинами одна до одної, а місячне світло грало на криці їхніх лез. Зграя лиховісних білих круків, оточивши їх колом, дряпала землю серпастими пазурами.
— Що нам робити, Живчику? — запитав Кулькап.
— Я… Ми… — Живчик замовк. Уперше, відколи він подався на пошуки зниклої команди, хлопець розгубився, не знаючи, що почати. Усі корабляни знайшлися, проте пошуків і досі не завершено — певніше, вони перейшли в інше річище. І якщо Живчик не хотів, щоб Матір Бур, наблизившись, знищила Санктафракс, діяти слід було негайно — просто зараз.
Раптом уперед виступив найбільший білий крук. Він повернув голову набік.
— Падуча зірка? — крякнув він.
Живчикові від подиву відібрало язика. Великий птах не тільки вмів говорити, а й, бачиться, пізнав його.
— Т… так, — пролопотів він, непевно кивнувши головою.
— Друг Професора Темрявознавства?
— Ти знаєш Професора Темрявознавства? — ахнув Живчик.
— Краан знати, — потвердив білий крук.
— Тоді ти повинен допомогти нам… — почав Живчик, і відразу ж його заглушило зловіщувате крякання зграї, що перебувала у невпинному русі.
Краан обернувся до птахів і прорипів їм, щоб ті замовкли, а потім знов обернувся до Живчика.
— Допомогти вам? — спитався він.
— Я хочу, щоб ти доправив професорові звідомлення, — провадив Живчик. — Важливе звідомлення.
— Важливе, — повторив Краан.
— Матір Бур ударить на Санктафракс опівночі, — дуже повільно і якомога виразніше промовив Живчик. — Летюче місто треба негайно евакуювати. Скажи йому, що Живчик уже в дорозі. — Він зазирнув птахові у блискучі жовті очі, силкуючись угадати, про що думає Краан. — Чи ти зможеш це зробити?
Та не встиг білий крук щось відповісти, як Каменосад огорнула темрява. Усі, як парубійка, так і птахи, позадирали голови догори. Місяць заступили дивацькі тучі, які клубочилися і звивалися; мандрівникам здавалося, ніби вони дивляться у бочку, повну лісових личинок.
Круки закавкали в один голос — хрипкоголосий хор перестраху.
Ту ж мить небо з сухим тріском прошила кривуляста голуба блискавка і вдарила у землю поруч. На місці удару розступилася земля, і коли дим та курява розійшлися, всі побачили, що над поверхнею здійнялася нова блискуча брила.
— Це буремні посланці Матері Бур сповіщають про її прибуття, — хмуро кинув Живчик.
Білий крук недовірливо скосив око на капітана.
— Ти знати те, що не знати професор, — підозріливо крякнув він. — Як?
— Бо мені відкрилася таємниця, — відповів Живчик і показав рукою за Світокрай. — Там, у відкритому небі, куди не потикав носа жоден професор. Краане, ти мусиш мені довіритися. Якщо не полетіти негайно, зараз же, то буде вже запізно. Запізно для тебе, для мене, для Санктафракса — все живе у Світокраї згине.
— Ка-а-ар! — закричав величезний птах. Він ударив крильми і знявся в повітря. — Ка-а-ар! — знову крякнув він, і коло білих круків розступилося перед Живчиком та Кулькапом, даючи їм дорогу: можна йти сміливо, відтепер їм ніщо не загрожуватиме. — Ка-а-а-р-р-р!
— Знайди Професора Темрявознавства, — гукнув Живчик. — Перекажи йому моє послання!
Краан зробив коло і, гучно лопочучи крильми, полетів до Санктафракса.
— Хай Небо прискорить твій лет, — прошепотів Живчик.
Каменосад лишився позаду; Живчик і Кулькап чимчикували шляхом на Нижнє місто. Круг них погрозливо шипіло і свистіло небо. Раз по раз темряву краяли блакитні кривулясті спалахи електричного світла. Матір Бур дедалі насувалася, і все повітря аж іскрилося в передчутті її близького прибуття. Збігло чверть години, а то й більше.