— Цить! — кволо перепинив його Захмарний Вовк. — Тут взагалі може статися непоправне. Якщо Санктафракс стане на заваді Матері Бур, вона не досягне Верхоріччя і не посіє в ньому нового життя. Води Крайріки тоді висохнуть цілком. А якщо річка пропаде, темрява із чорного серця Темнолісу пліснявою почне вкривати все довкіл, аж поки поховає під собою кожен клаптик Світокраю. — Він звів очі на сина. — Живчику, — звернувся до нього капітан, — Санктафракс не повинен стати на заваді Матері Бур.
— А як я можу цьому зарадити? — вигукнув Живчик, намагаючись відшукати у примарних рисах батькового обличчя бодай якусь відповідь на своє запитання.
— Якірний ланцюг… він тримає летюче місто на одному місці… його треба… відчепити, — пояснив Захмарний Вовк, вичавлюючи з себе кожне слово.
— Відчепити Якірний ланцюг? — Живчиковому подиву не було меж. — Але… але…
— Санктафракс тоді полетить геть і Матір Бур безперешкодно дістанеться Верхоріччя. Світокрай буде врятовано, тільки… — голос його дедалі завмирав. — Ми залишимося без Санктафракса.
На кінці останнього речення усе його тіло взялося сяйвом і спалахами.
Живчик похолов і знову здригнувся.
— Що… що ж воно коїться? — затинаючись, поспитав він.
Захмарний Вовк підніс до очей руки і зачудовано дивився, як вони мерехтять, немов складені з міріадів крихітних танцюристих порошинок.
— Ну, от, вона прийшла по мене, — зітхнув капітан.
— Ви це про що? — запитав Живчик. — Хай йому грець, що тут діється?
— Я сказав тобі, Живчику. Надто я тут задлявся, — ледь чутно прошепотів його батько. — Я розчинився у Матері Бур. Ось відкіля я знаю, що спостигне нас незабаром. Та здобувши ці знання, я стратив себе, Живчику. Що яскравіше моє сяйво, то немічніший я стаю. — По тих словах мерехтіння посилилося, і розпізнати в ньому обриси капітана повітряних піратів Захмарного Вовка можна було тільки на превелику силу. — Вона кличе мене до себе. Я мушу тебе покинути, Живчику.
— Ні! — залементував Живчик. — Я вас не відпущу! — він спробував узяти батька на руки. Та тіло лиш обтікало руки, наче світло. — Батьку! — закричав Живчик.
— Спокійно, Живчику, — озвався батько. — Тобі треба знати ще одну річ, останню… час, коли налетить Матір Бур…
— Коли, батьку? — Живчик весь обернувся на увагу. — Коли?
Сяйні вуста Захмарного Вовка ворухнулися, не зронивши ані звуку.
— Батьку! — розпачливо ячав Живчик. — Коли?
Двоє повітряних кораблів ув одній зв’язці сповільна оберталися один навколо одного. Із дедалі прозорішого «Бурелова» Живчик над розверстою порожнечею перебрався назад на «Позасвітнього гарцівника», якого Камінний Штурман устигла перемістити нижче. З важким стуком він спустився на чардак. Линва за Живчиковою спиною опала. «Бурелов» остаточно розчинився у порожнечі.
Камінний Штурман прикипіла очима до посірілого Живчикового обличчя:
— Що сталося?
Живчик відчайдушно збирав докупи думки.
— Просто… просто дивовижа якась, — прошепотів він, — щось неземне…
— Капітане Живчику! — підвищила голос Камінний Штурман, трясучи його за плечі. — Повернися на чардак! Скажи мені, що приключилося на «Бурелові»? Як там Захмарний Вовк, твій батько? Ти знайшов його?
Живчик здивовано звів очі догори, немов почув ці слова вперше. Ув очах його бриніли сльози. Він кивнув головою.
— Так, але… ох, я не знаю, що й думати…
Не кажучи ні слова, Камінний Штурман розщібнула внутрішні застібки, якими відлога зі скельцями в очних отворах кріпилася до плечей її кереї. Зрушились засувки, і Камінний Штурман зняла каптур, являючи очам тендітну істоту, що була під ним. На її тоненьку шию та бліді щоки спадали руді коси.
— Живчику, це я, Моджін, — проказала вона тихо. — Пригадуєш? Колись ти порятував мені життя, — вона затнулась. — Ну ж бо заспокойся і скажи мені, що там приключилося? — Вона скинула з плечей важенну керею Камінного Штурмана і взяла його за руку.
Живчик похитав головою.
— Я таки бачив свого батька, — сказав він, — але його вже немає. Він покинув нас навіки. — Живчик схлипнув і спробував проковтнути болісний клубок у горлі. — Перш, ніж щезнути, він пояснив, що я маю зробити. Санктафракс має бути знищений.
— Санктафракс — знищений? — вразилася Моджін. — Але чому?
Живчик заспокоїв її порухом руки:
— Ми повинні повернутися до Санктафракса, щоб я міг остерегти Найвищого Академіка.
— Але ж бо, Живчику, — мовила Моджін, — ми попали у штиль посеред відкритого неба.