І з цими словами Професор накинув ланцюга хлопцеві на шию. Ту ж мить, Кулькап ухопив Професора за кістлявий зап’ясток і щосили рвонув його на себе. З розпачливим криком Професор Темрявознавства злетів із зубчастого валу і полетів шкереберть із якірної платформи. Важко брязнуло об землю його тіло.
Бем!
Обернувшись, Кулькап замахнувся і що було сили торохнув молотом по шплінту. З рипом і скреготом, зрушився зубчастий вал. Задвигтіли, закрутилися зубці та механізми, не займані сотні років, сіючи довкола іржаві пластівці.
Бем!
Угорі над ним усе нижче й нижче спускалася Матір Бур, дедалі затьмарюючи пітьмою небо. Важке повітря так наелектризувалося, аж у всіх чуби поставали дуба; відгонило сіркою, смолою та смаженим мигдалем. Закружляв величезний вітряний вихор, а за ним — і сам Санктафракс. Потерпаючи за свої життя, люди, скупчені під величезною брилою, кинулися врозтіч.
Зрештою остання ланка величезного ланцюга пройшла крізь шплінт, мов розжарений ніж крізь масло. Санктафракса більше ніщо не утримувало.
Бем!
— Ні! — репетував Професор Темрявознавства, спинаючись на ноги. І, підібравши своє вбрання, що сягало йому до п’ят, він кинувся навздогін за величезним ланцюгом, який волочила летюча скеля. — Цього не повинно статися! — кричав він. — Ні!
— Професоре! — гукнув йому вслід Живчик. — Послухайте мене!
Професор не звертав на нього жодної уваги. Тілом і душею він належав Санктафраксові. Він не хотів — та й не зміг би — жити без летючого міста. Професор у відчаї підскочив угору і корчовито вчепився у кінець ланцюга.
— Професоре! — знову загукав Живчик.
Бем!
Дзвін бемкнув удванадцяте. Над Санктафраксом — північ!
Матір Бур заревіла, наче велетенська тварина. Зірвавшись із приколу, твердиня Санктафракса шугонула у вись і зникла з очей, а Матір Бур — уся пульсуючи потугою та новим життям — покотилася небом далі, аби з настанням ранку бути вже біля Верхоріччя.
Кулькап скочив із помосту і підбіг до Живчика.
— Хай береже вас Небо, Професоре, — гукнув Живчик, дивлячись у вишину.
Кулькап поклав руку йому на плече.
— Професор Темрявознавства був добряга, Кулькапе, — мовив Живчик. — Відданий, вірний… як і оті заморочені вчені, що відмовилися покинути місто. — Він зітхнув. — Вони б не пережили втрати свого укоханого Санктафракса.
— Ось вони! — пролунав чийсь гримкий, лютий голос.
— Вони обірвали Якірний ланцюг! — проревів інший голос.
Живчик і Кулькап опинилися сам на сам із роз’юшеним натовпом вчених, охоронців, кошикотягів, який сунув просто на них.
— Що нам робити? — повернувся до Живчика Кулькап.
Живчик підняв руки догори і гукнув:
— Друзі! Колеги вчені! Городяни Нижнього міста! Це правда, Кулькап щойно обірвав Якірний ланцюг…
Дедалі численніший натовп невдоволено гув і сипав чортами.
— Та якби він цього не зробив, — крикнув Живчик, перекриваючи ґвалт, — страхітлива буря в небі, свідками якої ви всі щойно були, змела б не тільки Санктафракс, а й Нижнє місто — і все живе, що є у Світокраї!
— Хто це говорить? — озвався довгань у мантії.
— Чому ми повинні тобі вірити? — підхопив другий. Крики ставали дедалі злобливіші.
— Бо я говорю від імені новонастановленого Найвищого Академіка! — зикнув Живчик у відповідь. Натовп принишк. — Так, вам не причулося — Найвищого Академіка! — Із цими словами він показав на важку золоту печатку, почеплену на шиї у Кулькапа. — Цей титул передав йому попередній Найвищий Академік, здійснюючи своє право у цілковитій згоді з давніми звичаями нашого укоханого Санктафракса.
Кулькап зніяковіло зіщулився.
— Але… але… — муркнув він.
— Більше немає ніякого укоханого Санктафракса! — желіпнув сердитий голос.
— А що тут поганого! — закричав хтось із мешканців Нижнього міста. — Ледача професура!
— Покидь із Нижнього міста! — не забарилася відповідь. Спалахнула бійка, у повітрі замиготіли кулаки. Але за мить усі до одного кулачники завмерли: їхні крики заглушили несамовитий вереск і крякання зграї білих круків, що кружляла в небі просто над їхніми головами.
— Хор мертвих! — захвилювалися городяни Нижнього міста і пороснули до сховків.
— Білі круки, — шепотіли вчені, заціпенівши на місці.
Упавши, мов сніговиця, на землю, білі круки щільним колом обступили Живчика із Кулькапом. Найбільший птах повернувся до Живчика і кивнув йому своїм здоровенним дзьобом.
— Краане, — озвався Живчик, — дякую тобі за…