— Хай живе Крайріка!
— Хай живе Нижнє місто!
— Хай живе новий Санктафракс!
Затремтіло повітря від стоголосого «Хай живе новий Санктафракс!», яке хвилею прокотилося по майдану.
Кулькап усміхнувся і вийшов з-під водяного душу. Одяг запарував на сонці.
— Кулькапе! — почувся голос. — Не барися.
Він озирнувся. Не уздрівши нікого, хто міг би його гукати, він уже подумав був на коротку мить, чи не сам Кобольд Мудрий із ним говорить?
— Кулькапе! Дивись угору!
Прикриваючись рукою від сонця, хлопець звів очі.
— Живчику! — скричав він.
Юний капітан дивився вниз, стоячи на містку повітряного корабля, що пролітав угорі. Обіч нього стояли і зорили на майдан Смілоголов, Тарп Волопас і Сім’якрил Сльота. Хоча команда і перебувала в затінку фальшборту, ані вона, ані Живчик уже не світилися: дивне сяйво щезло потому, як промчала Матір Бур. По другий бік від Живчика стояли Тісель, Стайл, Джервіс, а також, пишаючись плюмажем та самоцвітами, шилотроль Хмурожмут — більша частина команди Вовкуна Громовиці. Кулькап запримітив назву корабля, виведену золотими літерами, — «Небесний гарцівник».
— Вони чекали на мене у бон-доках! — прокричав Живчик униз. — Тепер я повертаюся до Верхоріччя по решту, хай Небо нам допоможе! По Гука. По Гайориба. По Моджін… — Він усміхнувся. — Я прилетів попрощатися.
Кулькапові тьохнуло серце. Попрощатися?
— Так скоро? — закричав він. — Ти відпливаєш так скоро, Живчику?
— Так треба. Але наші шляхи ще перетнуться, — гукнув йому Живчик. — А твоє місце, Кулькапе, тепер тут.
Вітрила «Небесного гарцівника» нап’яв ходовий вітер. Небесний корабель порвався вперед.
— Живчику! — загорлав Кулькап.
— Щасти тобі, Кулькапе! — закричав йому Живчик, повертаючись до важелів керування.
Повітряний корабель линув у небо. Кулькап дивився, як він чимраз маліє, розчиняючись у цитриново-жовтих барвах ранкового сонця. Це було так чудово — допомагати Живчикові в його пошуках, і йому так хотілося бути зараз поруч із капітаном, на борту «Небесного гарцівника»; вся його істота рвалася назад, до Верхоріччя. Однак у душі Кулькап розумів: його місце не серед піратів, ні! Його справжнє покликання — зоставатися тут.
«Слухайся свого серця, а я слухатиму свого», — сказав йому Живчик. Найперша, як мовиться, заповідь! І, кинувши на небесний корабель останній довгий погляд, Кулькап усміхнувся.
Живчик летів туди, куди вело його серце. А Кулькапові залишалося слухатися свого.
— Будь щасливий, Живчику, друже мій! — закричав услід капітанові хлопець. — І нехай Небо сприяє тобі, хоч би де ти був!
