Творчий шлях Джека Лондона тривав трохи більше двадцяти років; за цей час він написав 20 романів і майже таку ж кількість збірок, що вмістили близько 200 оповідань, нарисові та публіцистичні книги, збірки промов і статей, три п’єси й кілька десятків поезій. Писав він легко, але такій продуктивності праці сприяла й залізна самодисципліна письменника. Ще на початку літературної кар’єри він встановив для себе норму: 1000 слів щодня, крім неділі, і майже ніколи від неї не відходив. Та це мало й негативний наслідок: він завжди поспішав і в нього не залишалося часу на обдумування творів та їх доопрацювання. Він зізнався в одному інтерв’ю: «У мене немає незавершених творів. У будь-якому випадку я завершую те, за що беруся. Якщо вийшло добре, я ставлю підпис і відсилаю видавцям, якщо вийшло не дуже, я теж підписую і відсилаю». Тому далеко не все ним написане рівноцінне, немало й такого, що серйозної критики не витримує. Але про творчі досягнення письменників судять за їхніми вершинними творами, а не за «валовою» продукцією.
Жанрова природа творів Лондона не завжди піддається чіткому визначенню, у нього багато маргінальних, де межа між документалістикою і белетристикою стерта, де важко відмежувати нарис від оповідання. Простежується своєрідний внутрішній сюжет у багатьох збірках новел, а часом, як «Смок Беллю», вони схожі на роман в оповіданнях. Помічено також, що композиція більшості його романів епізодична, що зближує їх із збірками новел. Останнє дає підстави критиці вважати Джека Лондона насамперед майстром короткої прози. При цьому він позиціонується як типово американський письменник, бо в Сполучених Штатах ще з початку ХІХ століття оповідання завоювало собі права чогось на зразок «національного жанру».
Джек Лондон писав у магістральному руслі тогочасної американської новелістики, яким упродовж 2-ї половини ХІХ й на початку ХХ століття був її гостросюжетний різновид, започаткований Е. По й розвинутий Б. Гартом, А. Бірсом та іншими, аж до сучасника Дж. Лондона О. Генрі (1862—1910). Останній створив «сюрпризну» новелу з неочікуваною розв’язкою, саме вона викликала до життя хвилю «гарно зроблених» наслідувальних творів, і на їхньому тлі оповідання Лондона вражали своєю свіжістю й новизною.
Лондону постійно дошкуляв брак новелістичних сюжетів; у їх пошуках він звертався до найрізноманітніших джерел: усних оповідок, газетних статей, до творів інших письменників (По, Конрада й Кіплінга), а бувало, й купував їх у своїх колег (приміром, у молодого Синклера Льюїса). На підставі цього робилися закиди на адресу письменника у несамостійності, іноді надто різкі. Утім, добре відомо, наскільки важлива розробка сюжету; щоб це підтвердити, доречно звернутися до авторитету, скажімо, Стендаля й Флобера, які сюжети для своїх знаменитих романів знайшли в газетах, і навіть самого Боккаччо, зачинателя літературної новелістики. Та головним постачальником сюжетів було власне життя письменника, яке, за висловом одного з біографів, є найцікавішою з історій, ним написаних.
«Північні оповідання» — це кілька збірок, що виходили протягом першого десятиліття ХХ століття: «Син вовка» (1900), «Бог його батьків» (1901), «Діти морозу» (1902), «Віра в людину» (1904), «Любов до життя» (1907), до них прилягають пізніше написані цикли «Смок Беллю» й «Смок і Куций» (1911—1912) та кілька розрізнених оповідань, що увійшли до виданих посмертно збірок («Як аргонавти в давнину», «Червоне божество» та ін.). Разом з не зовсім вдалим романом «Дочка снігів» (1902) та двома анімалістичними повістями, дія яких відбувається на Півночі, — «Покликом предків» (1903) та «Білозубом» (1906), вони утворюють, сказати б, повну Лондонову «Північну Одіссею». Збіркам на північну тему притаманна єдність мотивів, проте майже кожна з них акцентує свій.
«Син вовка» є збіркою про «білих людей, вовчих синів», наділених «великою спадщиною», сутність якої становить «прагнення влади, любов до небезпек і шал боротьби», вона дозволяє їм «панувати над суходолом і морем, над тваринами й людьми по всій землі». Ця збірка написана під визначальним впливом дарвінівської теорії природного добору, яка, у тлумаченні Лондона, підносила білу людину, а саме представника англосаксонської й загалом германської раси, до рангу вінця еволюції. Типовим «сином вовка» є персонаж «Північної Одіссеї» — білявий велет, сильний м’язами і духом. Відчутний у збірці і вплив ніцшеанства з його культом надлюдини, ідеї якого на зламі століть буквально носилися в повітрі. З «вовчими синами» Лондон ототожнює й самого себе: зрештою, він мав усі підстави позиціонувати себе як особистість обранця, лідера. Вовком письменник сприйматиме себе до кінця життя, а індивідуалізм залишиться однією з констант його ментальності й світогляду. І що важливо, у цьому він виглядає як один з глибинно американських письменників.