До «північних оповідань» прилягає й збірка «Пошитий у дурні» (1910), в якій наскрізним можна вважати мотив іронії долі. В оповіданні, що дало назву збірці, дія віднесена до минулого, коли Аляска ще була однією з колоній Росії. Можна навіть точно встановити час дії: Нулато, російська факторія, була спалена місцевими індіанцями у 1841 році. Ця географічна точка у Лондона постає як своєрідне «серце пітьми», осередок первісної дикості, в якому заблукав і загинув, зацькований Російською імперією, колишній член гуртка «відчайдушних юнаків, що мріяли, як і він, про незалежну Польщу з королем польським на троні» (іронією звучить те, що Лондон, за незнанням, дав йому російське прізвище). Субєнков протиставляється оточенню як істота вищої нервової й інтелектуальної організації. Водночас тут явно звучить Конрадів мотив: естета й інтелігента, якого колись надихали найвищі ідеали, поглинула первісна дикість з її атавістичним інстинктом самозбереження. До цієї збірки входить і відома новела «Розкласти багаття».
Й далеко за межами «північного» етапу були створені два цикли про Смока Беллю — добротні новели відверто розважального характеру.
Північна тема, якою б важливою не була, — далеко не єдина у творчості Лондона 10-х років ХХ століття. Він успішно розвиває морську тематику, започатковану юнацькими творами, й у 1904 році з’являється його перший вдалий роман «Морський вовк» — саме на цю тему. Пригодницький за формою, він сповнений вагомим соціофілософським змістом, утіленим, насамперед, в образі головного героя капітана Ларсена, носія первісних вітальних сил і переконаного індивідуаліста. Також письменник видає дві збірки на сюжети, підказані авантюрами юності: «Оповідання рибного нагляду» (1905) і вже згадувана «Дорога» (1907). Не входить до північного циклу й збірка «Кругловидий» (1906), хоча дія найкращої з її новел відбувається на Півночі.
«Каньйон з Чистого Золота» є маленьким шедевром Джека Лондона. В цій новелі оприявнюється нове розуміння письменником взаємин природи й людини: природа жива і беззахисна, небезпеку становить людина, байдужа до її краси. Наповнена плином — кольорів, звуків, форм, — ніжна, з округлими формами, невелика долина постає живою істотою і втіленням жіночого начала. Її тендітність підкреслює й обрамлює суворий пейзаж гір Півночі, яка завжди у Лондона асоціювалася з чоловічим началом. Умовну ідилічність жанрової картинки увінчує поява оленя, але й такий тривіальний хід не робить її фальшивою. Золотошукач, що порушує цю ідилію, виглядає істотою з іншого виміру, що засвідчують його безбарвне волосся й одяг, важкі черевики, різкі рухи й гучний голос. Його сповнює життя, але іншого модусу: його діловитість і цілеспрямованість створюють повний контраст «дрейфуванню», щасливо-бездумному існуванню, який є духом ідилії. Іронією звучить псалом, що співає золотошукач, не здатний прийняти «божий світ». І що цікаво, образ золотошукача з його ясно-синіми очима, кмітливістю і завзятістю мав би викликати симпатію, коли б іншим був контекст. А зараз він зневажливо уподібнюється слимакові, що «загиджував красу своїм бридким слідом».
Іншого змісту й характеру книга нарисів «Люди Безодні» (1903), в якій зафіксовано соціологічне дослідження Іст-Сайду, бідняцького району англійської столиці, яке Лондон здійснював, сам перетворившись на робітника, влітку 1902 року. Вона розпочала урбаністичну тему в його творчості, результатом чого стали не лише кілька романів, серед яких найвагоміший «Залізна п’ята», а й багато новел, що увійшли до пізніше упорядкованих збірок. Цю книгу можна назвати одним з перших і кращих зразків документальної прози, яка великого розвитку набере в американській літературі середини XX століття. Вона заснована на фактах, які збирав і ретельно описував автор, вкладаючи при цьому глибоке співчуття до людей міського дна, жертв соціальної несправедливості. Написана в період захоплення соціальним дарвінізмом, вона дає «наукове» пояснення класовому розшаруванню: у безодні опиняються ті, хто не має снаги до життя, а сильні й життєздатні виходять на поверхню. Певним чином вона перегукується з «Машиною часу» Герберта Веллса, в якій ідеться про безрадісні перспективи класового поділу суспільства. У Безодні, стверджує Лондон, Британія виплекала нову расу: чахлу й безсилу, і робить рішучий висновок: «Набагато краще бути народом дикунів і самітників, жити в печерах і самовільно захоплених місцях, ніж бути народом машин та Безодні». Протиставлення міста й життя на лоні природи є однією з констант творчості Лондона, змінювалося лише наповнення другої частини опозиції: Аляска, сільська ідилія, морські пригоди тощо.