Таким був початок найвизначнішої події, що приголомшила землян у останній чверті двадцять першого століття.
Надалі події розвивалися певний час приховано, нічого не обіцяючи, не хвилюючи оточуючих, а тим паче людство.
Ранка на спині Надії Юріївни загоїлася. Після неї справді залишилася цяточка, як і передрікала Ольга Яківна, рубчик. У родині Фастових перестали обговорювати пригоду зі шротинкою. Тим більше, що остання того ж вечора зникла — так принаймні вирішили дорослі.
— Надю, — запитав тоді Іван Федорович, — тут була шротинка, де вона?
— Чи до цього мені, Ваню!.. — з досадою відповіла Надія Юріївна. — Очі б мої не дивилися!
Дімку ще від машини одіслали спати, шротинку не шукали — все одно не визначиш, з якої вона рушниці, не знайдеш мисливців. Засинаючи, Іван Федорович звернув було увагу на деталь: ніякого пострілу, коли пили чай, він не чув. Слід було запитати у Дімки, чи він не чув. Однак це запитання Іван Федорович приспав, і на тому все й скінчилося.
У вересні Фастови переїхали до міста, метушні у житті побільшало. Дімка пішов до школи. У Івана Федоровича додалося роботи в лабораторії. Потекло звичне, буденне життя.
І лише в листопаді Надія Юріївна відчула, що нездужає. Точніше, завважила це не вона, а Марія Георгіївна.
— Надю, — сказала вона, — ти схудла. У тебе перемінився колір обличчя. Захворіла?
— Так, легке нездужання… — призналась Надія Юріївна.
— А як апетит? — запитала Марія Георгіївна.
— Апетит хороший.
— Більше гуляй на повітрі, — порадила Марія Георгіївна. — Лижі ти зовсім закинула, а була ж спортсменка.
Надія Юріївна сумовито усміхнулася: мало що було в молодості?
— Ходімо в театр, — запропонувала Марія Георгіївна. — У мене два квитки. Один… — тихенько зітхнула, — зайвий.
Надія Юріївна погодилася.
П’єсу вона дивилася неуважно, мало звертала уваги на довірчий шепіт подруги у антракті — плітки. Здається, шкодувала, що пішла, краще було б посидіти вдома.
— Ти якась дивна, — відзначила Марія Георгіївна, — без вогнику. Що у тебе в роті?
— Ґудзик…
— Ану покажи.
Надія Юріївна виплюнула у кулак ґудзик, показала подрузі. Ґудзик був жерстяний, давній, добре-таки обсмоктаний.
— Що це ти?.. — здивувалася Марія Георгіївна.
— Не знаю, — відповіла Надія Юріївна.
— Так і смокчеш?
— Смокчу.
Марія Георгіївна здивувалася ще більше. Сказала:
— Таку гидоту…
Ґудзик справді був не з кращих. Проте Надія Юріївна спокійнісінько вкинула його у рот.
— Надю!
— Хочеться, — сказала Надія Юріївна.
— Давно?
— Та вже з місяць…
Буває, що діти їдять вапно зі стін, яку-не-будь траву. Це Марія Георгіївна знала. А тут залізний ґудзик. Може, Надя завагітніла?
Порозмовляли на цю тему.
— Здається, ні, — сказала Надія Юріївна.
— Значить, у твоєму організмі не вистачає заліза, — зробила висновок Марія Георгіївна.
Надія Юріївна поповодила язиком у роті ґудзик, відповіла:
— Мабуть, не вистачає.
— Їж побільше яблук і помідорів, — порадила Марія Георгіївна.
— Яблука їм.
— Надю!..
Вони вже повернулися до залу після антракту, сіли. Марія Георгіївна скоса глипнула на подругу:
— Ти якась дивна.
— Повторюєшся, — відповіла Надія Юріївна. Підняли завісу, і обидві подруги додивилися дію без цікавості.
Ґудзик у роті Надії Юріївни помітив і Іван Федорович.
— Так і смокчеш? — покрутив ґудзик у руках.
— Смокчу, — відповіла Надія Юріївна.
— Облиш, — порадив чоловік.
Надія Юріївна взяла у нього ґудзик, поклала у рот під язик.
Іван Федорович подивився на дружину уважніше: зблідла, нижче скронь з’явилися западини — схудла.
— Завтра ж відвідай лікаря, — сказав він.
— Навіщо?
— Що у тебе за манія — смоктати ґудзик? — обурився Іван Федорович.
— А лікар чим допоможе?
— Порадить щось. Може, у тебе недокрів’я.
— Ще чого… — сказала Надія Юріївна. Але до лікаря піти погодилася.
— Ну то як? — запитав Іван Федорович увечері, повернувшись з роботи.
— Обслухала, обстукала, — заходилася розповідати Надія Юріївна. — Каже: ви здорові.
— А ґудзик? Ти сказала про ґудзик?
Розмовляючи з чоловіком, Надія Юріївна тримала ґудзик у руці.
— Сказала.
— І що? — нетерпляче запитав Іван Федорович.
— Нічого особливого. Нестача в організмі заліза.