Борис розгублено дивився на зброю.
— Кинь… — тихо сказав Григорій.
— Кинути?..
— Кинь! — повторив Григорій.
— А що, — сказав Борис, — кину. Ніколи не пізно буде підняти.
— Не думай про це, — сказав Григорій, відводячи товариша убік. — Тут, бачиш…
Сказати на захист планети можна було чимало. Вона могла знищити пришельців одразу після їхнього виходу з ракети, могла не допустити корабель на поверхню. Могла, ознайомившись із непрошеними гостями, умертвити їх, розвіяти на атоми, задушити пітьмою. Однак нічого подібного не зробила. Моделювала їх до безконечності, втілювала їхні думки у зримі образи. Водночас планета не дала їм загинути від спраги і голоду. Чому вони ситі, неясно обом. Все неясно у цьому дивовижному світі. Чому над планетою немає хмар, а повітря не висушене, у ньому досить вологи? Можливо, це сфера, футляр — життя сховане в оболонку, як у шкаралупу?.. Квіти — що це? Елементи енергосистеми, клітини велетенського мозку?..
— Як довго ми будемо в цьому полоні?
— Не знаю, — відказав Григорій.
— Що ж нам робити?
— Ждати. І думати, як вийти з цього становища. Не осоромившись…
Борис засміявся:
— Ждати біля моря погоди…
— Візьми себе в руки! — сказав Григорій.
Вночі їм не спалося.
— Коли за нами можуть прилетіти, Гришо? — запитав Борис.
Він лежав горілиць на квітах. Було нестерпно бачити зірки, відчувати себе полоняником.
— Не раніше ніж за місяць, — відповів Григорій. Він зрозумів Бориса: в експедиції збагнуть, що з ними щось скоїлося, прилетять на виручку. Часу спливе не менше місяця.
— Не витримаю… — понуро сказав Борис. Григорій нічого не відповів.
— Не вибратись нам звідсіля! — заговорив Борис, наблизивши біліюче у темряві обличчя до Григорія. — Відчуваю, як за мною спостерігає щось величезне, мільйоннооке, вивчає, обмацує, читає думки. Може вбити, може помилувати, залишити ось так у полоні, забути про мене. Краще тисячу разів загинути у космосі, втелющитися в астероїд — там усе зрозуміло. Але бути безпомічним кроликом… не витримаю, Гришо. Ти чуєш?
— Спи! — коротко відповів Григорій.
Борис уткнувся обличчям у долоні. Чути було його важке дихання. Григорій не міг розрадити товариша. Він бачив безвихідність становища, моторошність, що оточувала їх зусебіч. У темряві так само кружляли привиди, підходили до них, лягали безгучно поруч — кожні дванадцять хвилин. Григорій пробував не роздивлятися навсебіч, проте у нього вже виробився оцей дванадцятихвилинний ритм. Григорій розплющував очі і здригався щоразу, коли черговий двійник нахилявся над ним. Справді, можна втратити розум. Зібравши волю, Григорій наказав собі: спи!
Здається, йому вдалося задрімати. Однак тої ж миті ледве чутний шерхіт розбудив його. Розплющивши очі, Григорій побачив, як Борис підвівся, постояв, а відтак рушив у темряву.
— Борисе! — погукав Григорій.
Не відповідаючи, Борис пришвидшив кроки. Григорій підхопився і кинувся навздогін. Обидва запам’ятали, де лежить нейтронний пульсатор — біля підніжжя мармурових сходів, — і тепер бігли туди, один в десяти кроках від другого. Григорій наздогнав Бориса, коли той, ставши навпочіпки, нишпорив у квітах. Зброю вони схопили одночасно.
— Не смій!.. — просичав Григорій.
— Іди геть! — погрозливо відповів Борис.
— Борисе! — пробував заспокоїти друга Григорій.
Борис крутив йому руку, прагнучи вирвати пульсатор.
— Розтрощу… це гниле яйце… — хрипів він. — Пусти!
— Рожков! — крикнув Григорій і штовхнув товариша у груди.
Борис похитнувся, ослабив руку. Григорій вихопив пульсатор і, розмахнувшись, пожбурив його у піддатливу темінь космовокзалу.
— Назад! — сказав він Борису, який рвонувся було до будівлі. — Отямся!
Борис, як дитина, схлипнув, обм’як, дозволив повести себе від сходів вокзалу.
— Обом нам важко, — говорив Григорій. — Давай краще поміркуємо, що можна зробити?
Вони заснули, примирені, притиснувшись один до одного.
Борис розбудив Григорія удосвіта:
— Гришо…
Той безгучно звівся на лікті, потім сів.
— Щось перемінилося, — сказав Борис. — А що, не второпаю.
Григорій якийсь час прислухався.
— Перестало дзвеніти! — сказав він.
— Авжеж, — погодився Борис. — Що б це могло означати?..
Вони просиділи до світанку, вслухаючись у безконечну тишу.
Світанок не приніс жодної переміни: двійники тинялися по галяві, боролися біля сходів за нейтронний пульсатор, потім, змирившись, згорбившись, брели полем до них. Борис скреготнув зубами.