Ревіння повторилося, лунке, страшне у тумані, мовби прилетіло із незнаної країни. Маша відповіла довгим, протяжним звуком, затремтіла, очі її заблищали.
Знову з того боку долинуло ревіння, вібруюче, низьке; вітер сколихнув каламуть туману, гудок посилився. Маша здибила шерсть, відгукнулася надривним фантастичним виттям.
Певно, забавляючись, шофер не переставав гудіти; тужне ревіння линуло над рікою, заповнюючи ліс, повітря, проникало в душу. Маша кинулася берегом у один бік, в інший і раптом з розгону шубовснула у киплячу водокрутами ріку.
Сигнал ревів безперервно. Шофер не бачив, не знав про трагедію, що розігралася тут, на березі. З води піднялася коричнева спина тварини, самотньо здійнятий хобот — самиця рвалася на поклик, не відаючи, що реве залізна машина. Спина з’явилася ще раз і зникла в тумані.
— Маша! Маша!.. — метушилися у відчаї Борис і Василь.
Ріка відповідала шумовинням і тряскотом дерев, що вдарялися одне об одне.
ЕЛА
— Ти бачиш місто? Це не звичайне місто, у ньому живе музика.
Вони спустилися з пагорба. Ліс відступив назад, там залишилися випалена галявина, корабель на ній. Міста Віктор не бачив і раніше. З орбіти планета виглядала зеленою: ліси і ліси. З галявини, оточеної деревами, міста також не було видно.
Він готував авіет для польотів, розвертав крила. За роботою не помітив, як з’явилася Ела. Вона перетинала галявину. Була ніби з дитячої картинки: тоненька, руки, ноги — соломинки, голова завбільшки з кулачок, а очі — блюдця.
Виявилося, що це тільки звіддалеки. Зблизька тендітність її була не більша, ніж у танцівниці. Голова і очі звичайні.
— Здрастуй! — сказала вона.
— Здрастуй! — відповів Віктор.
— Пити хочеш? — В її руках з’явився листок, схожий на листок латаття, у заглибленні зблискувала вода.
— Хочу, — відповів Віктор.
Розмова відбувалася машинально, у всякому разі, для Віктора: пілот грав у ньому пасивну роль. Те, що розмова незвичайна, рідною мовою, — у двадцяти двох парсеках від Батьківщини, — ще не дійшло до свідомості. Віктор відповів на запитання, випив воду — вода була прохолодна, свіжа, — і коли в наступну мить не знав, куди подіти листок: кинути на землю чи повернути дівчині, — збагнув нарешті, яке диво ця несподівана зустріч.
— Мене звуть Ела, — почув він.
— Мене Віктор.
— Що ти збираєшся робити?
— Поки що не вирішив.
— Ходімо зі мною, — запропонувала Ела.
— Куди?
— У місто.
— Може, полетимо? — запитав Віктор.
— Не треба. Ходімо. Рушили.
Корабель, авіет залишалися на галявині. Віктор не захистив їх силовим полем, не взяв зброю: небо, Ела навіювали йому відчуття безпеки.
Дівчина йшла попереду. На рідколіссі Віктор догнав її, крокував поруч. Як він міг подумати, що вона з дитячої картинки? Сказав би: з екрана, артистка. Проте і це слово не пасувало супутниці. Балерина?.. Легкість ходи, рухів — усе це було. Але балерина — зовсім не те слово. Земна дівчина. І неземна водночас. Щось у ній мінливе, невловиме. Рум’янці — і немає їх, вії то відкинуть тінь на очі, то відкриють сяяння очей. Легкі плечі, легке плаття. На ногах трав’яні сандалії. В імені — музика.
І ще: обличчя її повсякчас змінювалося. Ніби хтось ліпив його на очах у Віктора. Ліпив з тим, аби передовсім задовольнити Віктора. Нічого не лишилося від того обличчя, яке він побачив на галявині, коли з’явилася Ела. Зараз це інше обличчя, інші очі. На мить у Віктора в душі ворухнулася тривога. Та він одразу ж відігнав її: ввижається. Новий світ, яскраві враження. Враження міняються — от і все. Міняються.
Вони вийшли з лісу, опинилися на схилі пагорба.
Проте і звідси Віктор не розрізняв міста серед зелені. Або місто саме було зеленню: бані — крони дерев, вежі — як кипариси. Але музика…
— Чуєш? — Ела зупинилася.
Здається, це був гомін. Не пташиний галас. Не політ вітру. І не гамір натовпу.
— Що це? — запитав Віктор.
— Я ж говорила тобі, — відповіла Ела, — місто.
Вони увійшли в місто.
Нічого подібного Віктор не сподівався зустріти. Не було вулиці, хідників. Не було пішоходів, транспорту. Направо, наліво од Віктора, Ели стояли — будинки не будинки — острівці зелені у вигляді альтанок, гостроверхих пагод. Скидалося на підстрижені садівником групи дерев. Жодної одрізаної гілки. Гілки прилягали одна до одної, находили одна на одну, утворюючи живу цупку тканину.
Разом з тим місто жило. У банях, альтанках, ніби у вуликах, чулося вирування життя, і це породжувало гомін, який здивував Віктора ще на підході до міста. Усе ж таки це будинки, вирішив Віктор. Зробив кілька кроків до одного з них і вирізнив бриніння струн, голос.