— Що робитимемо? — запитала Ела.
— Полетимо? — Віктор кинув рушник у кабіну, зрушив з місця авіет, відводячи його від корабля убік.
— Полетимо, — погодилася Ела.
Апарат піднявся у повітря. Полетіли над лісом, над містом. Над іншими містами — другим, третім. Знову над лісом, над гладенькими шовковими галявинами. На одній Віктор завважив зграйку тварин. Кинув машину униз:
— Хто це?
— Твіли. Не лякай їх.
Тварини нагадували кенгуру, стрибали на задніх ногах — передні лапки-соломинки притиснуті до боків. У них були круглі голови з великими очима у чорних великих колах. Мить — і всі вони щезли у лісі.
— Твіли? Є й інші? — запитав Віктор.
— Є. Проте далеко.
Унизу тягнулись гори. Промайнула ріка. Вдалині з’явилося море, та Ела попросила повернути до гірського пасма, що біліло незайманими снігами справа.
— Ви літаєте? — запитав Віктор.
— Так, — відповіла Ела.
Віктор був зайнятий машиною. Однак відзначив короткі, замкнуті відповіді Ели. Учора вона була жвавіша. Може, його зосередженість впливала на неї зараз — Віктор увесь віддавався польоту. Може, Ела обдумувала щось своє. І це природно, думав Віктор, хоча йому хотілося розмови, запитань до нього і запитань до неї. Дізнатися, наприклад: за морем є ще країни, чи та, над якою вони летять, єдина.
Мовби відгукуючись на його думку, Ела сказала:
— Можеш не запитувати. Я буду тобі розповідати мовчки.
Віктор кивнув.
— Це Галаї, — без слів показала Ела на гірське пасмо. — Прямо — вершина Бар… — “Певно, восьмитисячник”, — подумав Віктор. — Але ти поверни по оцій долині, — продовжувала Ела. Віктор повернув апарат. — По ріці, по ріці, — попросила Ела. Віктор повів авіет уздовж ріки. По берегах стриміли скелі. Віктор спробував підняти апарат. — Не треба, — сказала Ела. — Так втрачається краса. — Віктор збавив швидкість — летіли міжгір’ям. — Дивись, самоцвіти! — вигукнула Ела.
Скелі перетворилися на кристали червоного, синього кольору.
— Гарно, дивись!
Віктор стежив за польотом, лише краєм ока оглядав скелі.
— Люблю це місце! — Ела посунулася до лобового скла. — Ще повільніше!
Віктор повів апарат на малій швидкості.
— Як роздрібнюється сонце! Поглянь! — захоплювалася Ела.
Сонце вигравало у середині кристалів іскрами, полум’ям.
— Опустимося тут!
Крихітна галявина на березі, ущелина. Сині грані. “Як уві сні…” — подумав Віктор, опускаючи апарат.
Першою зістрибнула Ела.
— Галявина Сапфірів, — сказала вона, оголосила, як екскурсовод.
Віктор усміхнувся, зістрибнув. Опинився поруч з нею.
— Хмуришся? — Ела збагнула, що Віктору не до душі її роз’яснювальні сухі репліки.
— Ні, чому, — заперечив Віктор, — тут гарно.
Ела опустилася на траву, потягнула Віктора за рукав.
— Сядь.
Ущелина була казково-синя. Тільки у високості, де сонце торкалося граней, вони виблискували і плавилися. Ріка шуміла. Повітря, насичене вологою, було прохолодне.
— Галявина Сапфірів, — говорила Ела. — Однак ти думаєш про інше.
Віктор думав, що краса галявини холодна, він недолюблював синій колір.
— Не дивись на скелі, — сказала Ела. Рукою вона перебирала травинки.
Віктор зірвав легенький прутик — захотілося спробувати травинку на смак.
— Не треба, — Ела одібрала травинку.
— Чому?
— Музика, — відповіла Ела. — Усе довкола музика.
Віктор чув шум ріки і нічого більше.
— Ми ще не говорили про головне, — сказала Ела. — Ти назавжди прилетів до нас?
— Ні, — відповів Віктор.
— А хотів би залишитися?
— Також ні, — відверто признався Віктор.
Ела лягла на траву, задумливо закинула руки за голову:
— Навіщо було летіти?
Запитання несподіване. Віктор не був готовий до нього. Став говорити про вічне прагнення людей до нового, до знань.
— Не треба, — обірвала його Ела.
Віктор замовк.
— А якщо я тебе попрошу, — сказала вона по якійсь хвилі. — Дуже попрошу: залишся. Зі мною.
Пропозиція захопила Віктора зненацька. Знову він не був готовий.
Ела ждала відповіді.
— Бачиш… — Віктор відчував, що розмова не вдається, як і вчора. — На Землі… — Слова не йшли до нього, думки у голові розпорошувалися.
— Не треба, — втретє обірвала його Ела. — Не треба.
Звелась на ноги — тонка, як лоза:
— Я покажу тобі водоспад.
Рушила берегом. Віктор ішов за нею. Метрів через двісті звернули у бічну ущелину, і картина помінялася. Замість синіх скель звелися бурштинові — у повітрі, здається, потеплішало.