— Ти прочумаєшся чи ні?
Ранок розгорявся у туманах. Рожеве світло лягало на гладінь засніженої ріки, торкалося віддалених вершин пагорбів і губилося над обрієм у безодні зникаючої ночі. Ріка повертала на північ, круглилася закрутом, розсувала тайгу. Все було чисте, біле; дивно чорніли на білому двоє нарт, згарище від багаття. І довкола — ні звуку.
Це вплинуло на Бориса більше, ніж слова і штурханці Василя. Зірвавшись на ноги, він закричав:
— Рустан, Рустан! Салка!
Крик полинув над рікою, слабо відбився від берегових круч.
— Куди ж вони поділися?.. — Борис озирався навсебіч.
Сліди собачих лап, покружлявши коло багаття, тягнулися до берега, у закрут. Борис з Василем помчали по сліду.
Це була непогана розминка, свого роду зарядка. І мороз підганяв добряче. Та головне — чому і як далеко втекли собаки?
Засапавшись, друзі обігнули мис, що круто заходив у ріку, і зупинилися. Зграя була тут.
Напередодні увечері Борис і Василь підірвали на березі схил, що зсунувся униз. Тут же хотіли залишитися на ніч, щоб уранці приступити до проб, однак брила нависала так загрозливо, що друзі вирішили не ризикувати і пошукати для ночівлі зручніше місце. І вчинили правильно: брила відвалилася і на висоті чотирьох-п’яти метрів відкрила вузьку щілину. Собаки пірнали у щілину й поверталися звідти із здобиччю. Тут же, поміж каменів, пожирали шматки. Угледівши Бориса і Василя, підлабузницьки завертіли хвостами: мовляв, ми нікуди не втікали, всі тут і загалом непогано поснідали.
— Рустан! Салка! — покликав Борис. — До мене!
Вожаки відокремилися від зграї, рушили; за ними потягнулися інші, облизуючи закривавлені пащі.
— Що ви знайшли? Яку мерзоту? — з огидою запитував Борис.
Ситі звірі повискували, відчуваючи, що у голосі людей немає погрози, пробували потертися мордами об унти Бориса і Василя.
Ті позадкували: пащі собак були в крові до самих очей, обліплені бурою шерстю; довкола валялися шматки шкіри, переплутані жмути жовтої з чорнотою гриви.
Переборюючи відразу, Василь нахилився над погризеним шматком:
— Борисе!..
Той розглядав клаптик шкіри, і, коли звів очі, в них були подив і запитання:
— Не второпаю.
— Це неймовірно, Борисе! Мамонт!..
Обидва, як по команді, звели погляд на зяючу щілину. Гостровуха лайка прошмигувала туди, злодійкувато роззираючись.
— Румка! — загорлав Борис. — Куш!
Собака забралася геть, інші відскочили від людей на кілька кроків.
Поки Борис відганяв собак, Василь видряпувався по каменях до отвору. Товариш наздогнав його біля самої діромахи, і те, що відкрилося їхнім очам, глибоко приголомшило обох.
У чорній порожнечі вимальовувався бік велетенської тварини. Бура шерсть висіла жмутками, як змертвіла кедрова глиця. Частину шкіри і м’яса було згризено, виднілося об’їдене ребро… У глибині вгадувалися обриси іще більшого звіра. Та увага друзів була прикуга до рани: з неї — неймовірно! — великими, як горошини, краплями цебеніла густа кров!
— Їхати треба, — проказує Борис, обтрушуючи з одягу сніг. — Негайно!
Побувавши у печері, вони й досі не отямилися. Перед очима — напівтемрява, і в ній, як гора, звір, боком до скелі, з опущеним хоботом і заплющеними очима. Це здається, що він боком до скелі, — хлопці все обдивилися. Тварина стоїть, спираючись на чотири ноги, товсті, як стовбури двадцятилітніх сосон, хобот випростаний, очі заплющені. Здається, що тварина дрімає, може зненацька скрутити і випростати хобот. Туша незаймана. Першому, що потрапив собакам на сніданок, не пощастило: м’ясо і шкіра на лівому боці у нього зідрані. Другий велет — як живий, наблизитися до нього страшно. Мертвий? Заморожений… Під пальцями відчувалася грубість і водночас еластичність шкіри, холодної як льод, але не мерзлої, — вона вгиналася під пальцями, хоча, торкаючись, кожен відчував мурашки, що пробігали по спині… І не тому, що у печері холодно. Набагато тепліше, ніж зовні: повітря, проникаючи через отвір, осідало на підлозі легким прозорим сніжком.
Передовсім необхідно було закрити діру. Тварина зберігалася у сталій температурі. Отвір затулили парусиною, завалили товстим шаром снігу.
— Випадок незвичайний! — Василь погоджується з Борисом. — Треба їхати негайно.
— До Середньоколимська п’ять днів шляху. Бери обидві упряжки, їдь, Васю, піднімай усіх!
Сніданок друзі закінчують мовчки, кожен думає про своє.
Так само мовчки запрягають у нарти упряжки — одну за одною. Нарти Василь бере одні. Вантажить корм для собак, продукти — нічого зайвого, — і за хвилину видно лише чорну крапку у вихровій сніговій хмарі.
Борис сідає біля багаття. Знахідка і справді незвичайна. Зустрічалися кістки, бивні, останки з шерстю та шкірою. Але такої удачі не знав ніхто. Це дивне відчуття, що вони живі, пройняло Бориса з першого погляду, коли він побачив краплі чорної крові: тварина у сплячці, в анабіозі!
Пам’ять послужливо розгортає все, що Борис читав про анабіоз: біологічні процеси уповільнені. Відсутні зовнішні ознаки життя. Спостерігається при вмерзанні у льод дрібних організмів — інфузорій, комах. П.І.Бахметьєв відкрив закономірність анабіозу, коли немає повного промерзання організму і тканинні рідини залишаються при низьких температурах у переохолодженому, проте рідкому стані. Тут те ж саме! Борис згадує мамонтів, відчуває, як від хвилювання у горлі застряє клубок. “Те ж саме!..” — повторює. І сміється сам із себе: там інфузорії, тут гора, звір! Он як далеко може завести фантазія!..
І все-таки не фантазія! Він сам відчував, бачив: живі!..
Запал згас у душі так само швидко, як і з’явився: скільки могли жити у льоду в лабораторних умовах нещасні інфузорії? Тиждень, місяць? А тут — п’ятдесят тисяч років! Хіба можна порівнювати?..
Можна чи не можна, а перед очима опущений хобот звіра, заплющені очі — спить!
Борис був людиною, у якій тісно сплелися мрія і практика, фантазія і справа. З дитинства він рвався в Арктику, до північного сяйва, до подвигів. Закінчивши геологічний факультет, поїхав з товаришами на Омолон, притоку Колими. Щоправда, не все виявилося тут подвигом, було чимало звичайної чорної роботи, та немало було і романтики серед цих просторів, снігів. А головне — люди! Які серця, характери!.. Зустрівся з Василем. Вони вмить подружилися. Василь також романтик, проте іншого складу: тверезий, здатний розрахувати наперед, він дивовижно гармоніював з поривчастим фантазером Борисом, умів зупинити товариша вчасно, умів і поставити справжнє, захоплююче завдання.
Те, що вони вирушили у зимовий рейс, — думка Василя. Літо на Колимі коротке. Зі своєю групою вони пройшли чимало. Та зробити обом хотілося більше. Ось чому, поцяткувавши карту значками, що приховували тисячі нежданих можливостей, вони повернулися у ці місця взимку. Вихід лантанидів на Колимі, на який вони наштовхнулися восени, перед самими снігопадами, схвилював друзів багатством рідкоземельних елементів — саме тим, що вони розшукували у тайзі і тундрі протягом цілого літа. І тут відкриття під зиму!.. З величезними труднощами вдалося домовитися про експедицію з начальником георозвідки, і в цьому заслуга Василя. Борис відбирав спорядження. До хрипоти сперечався з Гараніним, заступником начальника бази: “Обладнання потрібне найкраще, Павле Андрійовичу! Церій, рубідій — з поганими приладами вони вислизнуть, як вода крізь пальці!..” Гаранін, людина скупувата, але грамотна, прилади давав. “Пиши розписку”, — вимагав за особливо цінні з деталями з платини та іридію. Борис писав, запевняв, що жоден не зіпсується. “Рацію дам через десять днів, — обіцяв Гаранін, — акумулятори на зарядженні”. Проте хто погодиться ждати, коли начальство будь-якої миті може роздумати і відмінити експедицію?.. Узгодивши маршрут і надававши обіцянок, що не відійдуть від нього ані на крок (“На випадок чого, де вас шукати?..” — цілком слушно ставилося питання), Борис з Василем вирвалися з-під опіки начальства.
Це був чудовий похід: багаття, полювання, щоденник… Надії друзів справдилися: вони відкрили торит… Втім, хіба тільки торит? А зараз за спиною цілий задублий мамонт. Його потрібно лише оживити. На мить Борис зупиняється, мовби спіткнувшись на слові. “Оживити? Він сказав — оживити?” Щось у цьому слові іще за межами думки, та Борис був уражений, як громом: