Вранці сьомого дня, коли розвиднілося, побачили, що хобот тварини завинувся, ніби стиснутий у зусиллі. Друзі не зводили з мамонта очей.
Годиною пізніше, коли сонце піднялося вище і зазирнуло до печери, у тварини здригнулася повіка. В обід мамонт зітхнув і розплющив очі.
Борис потягнув Василя за руку. Той стояв затамувавши подих. “Якщо зараз не завалиться склепіння печери, не здригнеться земля, — думав Борис, — гріш ціна казкам Шехерезади й усім чудесам світу. Мамонт ожив! Ожив! Невже Васько не бачить?” Проте Василь стояв поруч і не дихав в очікуванні. Крик радості, вже готовий було зірватися з губів Бориса, застряг у його горлі. “Умри! — сказав він собі. — Стій і жди!”
Тварина не рушала з місця, лише зрідка шумно засмоктувала повітря, наче хтось роздимав і відпускав ковальські міхи. Це був критичний момент: звір або виживе, або впаде замертво… Час минав, дихання вирівнювалося.
По обіді тварина ворухнула хоботом, непоспіхом скрутила його, випростала. І раптом повернула голову до Василя і Бориса.
Хлопці стояли, як загіпнотизовані, не у. змозі опустити очі, ухилитися від страшного погляду. Сонце сідало, у ніші згущувалися сутінки — від цього було ще тривожніше і страшніше. Звір усе дивився, і друзям здавалося, що поглядові не буде кінця, а вони так і стоятимуть прикуті до підлоги. Однак тварина відвернулася і знову закам’яніла. Борис і Василь вийшли з печери.
Обоє почувалися не в своїй тарілці. Раніше думали — яка буде радість, якщо звір оживе, а тепер жоден не знаходив слів. Борис розімкнув ланцюг.
Тої ж миті вони почули тріскотняву: рвалися дроти, мамонт зрушив з місця. Каміння застогнало під вагою звіра — громадина попрямувала до виходу. Методично піднімаючи і опускаючи ноги, пройшла схилом, наблизилася до ополонки і занурила хобот у воду.
— Що робитимем? — пошепки запитав Василь.
— А я звідки знаю? — так само пошепки відгукнувся Борис.
— Ця гора розтрощить нас на дрізки.
Тварина вгамовувала спрагу, зі свистом всмоктуючи воду у хобот і посилаючи струмінь у пащу. Минали хвилини, півгодини. Свистючі звуки не припинялися, ніби край ополонки працював насос.
— Обіп’ється, — тривожився Борис, — треба відігнати його від ополонки!
— Спробуй… так віджене, — заперечив Василь.
Спрага була сильна, тварина — це була самиця — не могла одірватися від води.
— Ей!.. — не витримав Борис.
Тварина повернула голову від ополонки, позадкувала і… завалилася на бік, на гілки, підготовлені для багаття.
Друзі підбігли настрашені, гадаючи, що все скінчено. Але боки тварини рівно здималися, з хобота виривалося сопіння. Тварина заснула. Борис і Василь тихенько натягнули на гору парус: ніч усе-таки холодна…
Другого дня, задовго до світанку, Борис узяв сокиру і вирушив у тайгу. Нарубав березового віття з набухлими бруньками, — для мамонта, розсудив, їжа годяща, повернув назад. Огинаючи косу, почув Василя, який розмовляв із кимось упівголоса, повторюючи одне й те ж слово. Борис здивувався і обережно виглянув з-за скелі.
Величезний звір стояв на ногах і злегенька ворушив хоботом; Василь — за п’ять кроків від нього — щось простягував велетневі і лагідно, скоромовкою бубонів:
— Машо, Машо, Машулю, Машо!..
Мамонт хитнув хоботом і також, певно, упівголоса хрокнув у бік Василя, так, що той присів на місці, — від несподіванки або ж від страху, Борис не зрозумів. Річ випала у нього з рук і розсипалася на снігу. “Пачка галет!” — усміхнувся Борис і завдав віття собі на плечі.
Підмога надійшла вчасно. І моральна, і матеріальна. Василь не сподівався почути таке від мамонта, а звір, спокійнісінько проковтнувши галети, дивився на нього, ніби просив іще. Борис кинув йому віття; мамонт, обережно вибираючи по дві-три гілочки, заходився вкладати їх у пащу.
Тут тільки Василь отямився остаточно і став розповідати, що сталося.
Він готував сніданок, коли раптом почув за спиною сопіння. Обернувшись, завмер: гора сунула на нього. “Розчавить! — подумав Василь. — Розплющить, як котлету..” Щоб затримати звіра, жбурнув йому перше-ліпше, що трапилося під руку, — алюмінієву миску. Миска впала дном догори. Мамонт зупинився, став перевертати її, досліджувати, що воно за штукенція. Це дало Василеві змогу опам’ятатися. Він ухопив пачку з галетами і спробував заговорити з твариною, яка, облишивши миску, відчула, певно, у собі бажання познайомитися з ним поближче. Що з цього вийшло, Борис бачив і чув.
— Отже, Маша?.. — запитав він, сміючись.
— А дідько знає, як її назвати.
— Так і буде, нехай Маша, — погодився Борис.
Тварина була зайнята кормом, не звертала на людей уваги.
— Цього не вистачить, — сказав Борис. — Ходімо ще.
Ходили двічі, принесли гору гілляччя. Маша їла так само делікатно — відправляла у пащу по дві-три гілочки.
За кілька днів первісний звір і люди призвичаїлися одне до одного. Маша виявилася цілком приємною особою: відсутність страшних бивнів надавала її фізіономії добродушності, навіть сумирності; маленькі очиці позиркували насмішкувато, з хитринкою. І хоча вона полюбляла галети і коржики з муки, випрошувати, набридати людям вважала нижче своєї гідності.
Тисячолітня сплячка позначилася на ній дивним чином: вона мовби забувала минуле, а нове справді відкривала наново. Залишились тільки основні потяги: їсти, пити “і мати почуття стадності. Вона тягнулась до живого, а оскільки живими були Борис і Василь — не відходила од них і від табору, тим більше, що друзі піклувалися про неї, і вона це відчувала. Ясна річ, з часом у ній мусить прокинутися минуле, однак зараз це була найдобріша тварина; наближатися, щоправда, до неї страшнувато: чотири метри заввишки, з двометровим хоботом… Хлопці намагалися також не надокучати Маші. Так між ними встановилося дружнє взаєморозуміння. Коли друзі вирушали до лісу за кормом, Маша супроводжувала їх, обламувала гілки, харчувалася, та варто було їм повернути до стоянки, йшла за ними, як тінь.
Тим часом відрядження закінчувалося, хлопцям слід було подумати про повернення.
— Раптом не піде?.. — запитав Василь, вказуючи на Машу.
— Піде! — запевняв Борис.
І Маша пішла.
Хлопці не квапилися.
Рухалися повільно. Вранці, в обід і надвечір рубали гілки, годували тварину. Маша звикла до догляду і нізащо не хотіла переходити на підніжний корм. На гілках з’явилося листячко, Маша з насолодою плямкала, ласуючи молодником. При цьому змусила поважати себе і свою солідність: хлопці не могли рушати, поки вона повністю не насититься. Якщо пробували йти, Маша ставала у позу і заходжувалася сурмити з такою настирливістю, що на найближчих деревах тремтіло листя. Оскільки ж Маша продовжувала їсти повагом, з почуттям, підбираючи гілочку до гілочки, то процес насичення затягувався на півдня.
Тоді вирішили перехитрити тварину: за дня не зупинялися на обід, і Маша, звикла до того, що годівля настає на привалах, терпляче крокувала слідом, обриваючи на ходу гілки з дерев.
Хлопці жартували:
— Пристосовуйся! Хто не трудиться, той не їсть!
На базу, за дев’ять кілометрів від Середньоколимська, дісталися наприкінці травня, коли там уже видивилися всі очі у чеканні. В селище одразу вирішили не йти. Зупинилися порадитися. Першим піде Василь — попередити про зустріч з дивом. Та варто було Василеві відійти, як Маша стала заклично дудіти навздогін: вона звикла бачити хлопців разом і не хотіла, щоб хтось залишав її. А може, відчувала себе царицею, а хлопців вірними служниками і не хотіла позбутися жодного з них.
Довелося вдатися до обману. Нарубали гору гілок, і, поки Маша поїдала їх, Василь збігав у селище, попередив, щоб там не лякалися: йде мамонт.
З Василем прийшов Павло Андрійович Гаранін. Маша, уздрівши його, застигла від подиву, однак, мабуть, вирішивши, що штаб її служників збільшився і від цього гірше не буде, рушила за трьома у селище. Гаранін, відчуваючи за спиною важке сопіння, щохвилини озирався, дріботів попереду хлопців.