Ела закрила нішу, і вони наблизилися до іншої будівлі, що порталом виходила на площу. І тут Ела відкрила двері, нова музика розлилася у повітрі — співали електротромбони у супроводі лункого барабана, зображаючи марш або процесію — дуже повільну, ніби крокували велетні.
Із сусідньої альтанки Ела витягла самбу чи щось дуже схоже на неї — вогненний ритм. З високої бані поряд — пісню на два голоси: альт і сопрано.
У місті жила музика, і саме місто, на спрощений погляд Віктора, було фонотекою, музичним сховищем. Але навіщо, для кого?
Відстані між будинками подеколи були неоднакові, ніби тут також стояли будинки, а зараз їх немає.
— Тут були будинки? — запитав Віктор.
— Так.
— Де ж вони?
— Зникли. Кокони зникають, — загадково відповіла Ела.
Віктор ще хотів запитати про будинки, але передумав: голова у нього йшла туманним обертом.
Вони обійшли площу, попрямували вулицею, якою входили у місто, тепер у зворотному напрямку — Віктору потрібно було на корабель. Сутінки зріли непоквапні, світлі; пагорби добре було видно, і стежку — слід на траві — було видно. Стежина довела їх до підніжжя пагорба.
— Підеш зі мною? — запитав дівчину Віктор.
— Піду.
У лісі стемніло, і Віктору нелегко було орієнтуватися на незнайомій місцевості, та Ела безпомилково вивела його на галявину, до авіета і корабля.
— Машини?.. — У голосі Ели прозвучав чи то подив, чи то смішок.
— Машини, — відповів Віктор.
— Навіщо?
— Щоб прилетіти сюди. До вас.
— Навіщо? — знову запитала Ела.
Віктор узяв її за руку, завів до кабіни підйомника.
Ніщо у кораблі не викликало у Ели подиву, зацікавленості. Це образило Віктора, як смішок біля підйомника. Коли судити по першому враженню і по запитаннях Ели, техніка у цьому світі була новиною. Не зацікавитися технікою було неможливо. Проте Ела без боязкості пройшла коридором до салон-каюти, сіла у запропоноване Віктором крісло і не запитувала його ні про що, поки він готував вечерю, розставляв на столі прибори.
З’їла вона мало і, коли вечеря скінчилася, подала Віктору, як і під час першої зустрічі, листок з водою і сама з такого ж листка напилася.
— Як ти це робиш? — запитав Віктор, маючи на увазі листок латаття, їх було на столі два.
— Мені так хочеться, — відповіла Ела.
— Звідки ти знаєш слова, мою мову? Я не розумію.
— З твоїх думок, вони звучать…
Розмовляли вони довго, і в розмові було усе: відкриття одне одного, доброзичливість, іноді вугластість, нерозуміння — усе було. Але найбільш разючою виявилася історія невидимого народу, який жив на планеті, що її ім’я у вимові Ели було — Ілліра.
— Ми походимо, — розповідала Ела, — від дзюрчання струмків, шелесту трави, листя, дощу і грому. Ми матеріалізований звук, якщо говорити твоїми словами.
Віктор слухав дивну мову, не перебиваючи.
— На Іллірі еволюція йшла іншими шляхами. Звук народжує у повітрі не лише коливальні рухи, хвилі — це дуже елементарне сприйняття. Звук народжує потік електронів, напрочуд тонку хмарку, яка у процесі еволюції — у нашій атмосфері, звісно, — уточнила Ела, — стала живою. Так само, як на Землі атоми і молекули утворили живий білок. Еволюція створила цивілізацію. Звук можна матеріалізувати у предмет, у живу істоту, якщо хочеш. Та в основі нашої цивілізації — гармонія, музика, а в основі музики — математика.
На мить Ела замовкла, промовисто глянула на Віктора:
— Математика — сама гармонія, музика. Ти згоден?
— Чому ти одна? — запитав Віктор.
— Я не одна. Нас багато.
— Хто вони? — запитав Віктор. — Вчені, зореплавці?
— Кожен з них — музика.
— Але ти земна дівчина! — вигукнув Віктор. — У тебе тіло, очі, усмішка!
Ела відповіла:
— Ти ще нічого не знаєш…
Віктор провів її, обережно опустив у підйомнику.
— Підеш сама?
— Так.
Ніч стояла темна, зоряна. Місяця у планети не було, Чумацький Шлях лежав над лісом, по обрію мільярди і мільярди зірок. Яких тільки світів немає серед них…
Віктор не запитав, де живе Ела, куди попрямувала. Встала з-за столу, обірвавши розповідь на півслові. Ніколи не перестане дивувати людину Всесвіт. Ніколи не буде йому краю. Двадцять два парсеки. Потім сто двадцять два. Потім тисяча… І зорі, зорі… Віктор усе ще дивився на Чумацький Шлях.
У корабель він не піднявся — задушливо, улаштувався в кабіні авіета, у кріслі.
Розбудив його легкий, немов повів вітру, дотик до обличчя:
— Прокинься!
Ела нахилилася над ним.
— Ти? — Віктор торкнувся її волосся, плечей. Хотілося, щоб вона нахилилася нижче. Хотілося обняти її. Віктор не зробив цього: “Хлоп’яцтво, — подумав. — Дурниці і хлоп’яцтво…”
— Я вже давно тут, — сказала Ела.
Віктор зістрибнув на траву, зачерпнув повні долоні роси. У лісі крізь дерева проціджувався туман, трава була важкою від вологи.
— Що робитимемо? — запитала Ела.
— Полетимо? — Віктор кинув рушник у кабіну, зрушив з місця авіет, відводячи його від корабля убік.
— Полетимо, — погодилася Ела.
Апарат піднявся у повітря. Полетіли над лісом, над містом. Над іншими містами — другим, третім. Знову над лісом, над гладенькими шовковими галявинами. На одній Віктор завважив зграйку тварин. Кинув машину униз:
— Хто це?
— Твіли. Не лякай їх.
Тварини нагадували кенгуру, стрибали на задніх ногах — передні лапки-соломинки притиснуті до боків. У них були круглі голови з великими очима у чорних великих колах. Мить — і всі вони щезли у лісі.
— Твіли? Є й інші? — запитав Віктор.
— Є. Проте далеко.
Унизу тягнулись гори. Промайнула ріка. Вдалині з’явилося море, та Ела попросила повернути до гірського пасма, що біліло незайманими снігами справа.
— Ви літаєте? — запитав Віктор.
— Так, — відповіла Ела.
Віктор був зайнятий машиною. Однак відзначив короткі, замкнуті відповіді Ели. Учора вона була жвавіша. Може, його зосередженість впливала на неї зараз — Віктор увесь віддавався польоту. Може, Ела обдумувала щось своє. І це природно, думав Віктор, хоча йому хотілося розмови, запитань до нього і запитань до неї. Дізнатися, наприклад: за морем є ще країни, чи та, над якою вони летять, єдина.
Мовби відгукуючись на його думку, Ела сказала:
— Можеш не запитувати. Я буду тобі розповідати мовчки.
Віктор кивнув.
— Це Галаї, — без слів показала Ела на гірське пасмо. — Прямо — вершина Бар… — “Певно, восьмитисячник”, — подумав Віктор. — Але ти поверни по оцій долині, — продовжувала Ела. Віктор повернув апарат. — По ріці, по ріці, — попросила Ела. Віктор повів авіет уздовж ріки. По берегах стриміли скелі. Віктор спробував підняти апарат. — Не треба, — сказала Ела. — Так втрачається краса. — Віктор збавив швидкість — летіли міжгір’ям. — Дивись, самоцвіти! — вигукнула Ела.
Скелі перетворилися на кристали червоного, синього кольору.
— Гарно, дивись!
Віктор стежив за польотом, лише краєм ока оглядав скелі.
— Люблю це місце! — Ела посунулася до лобового скла. — Ще повільніше!
Віктор повів апарат на малій швидкості.
— Як роздрібнюється сонце! Поглянь! — захоплювалася Ела.
Сонце вигравало у середині кристалів іскрами, полум’ям.
— Опустимося тут!
Крихітна галявина на березі, ущелина. Сині грані. “Як уві сні…” — подумав Віктор, опускаючи апарат.
Першою зістрибнула Ела.
— Галявина Сапфірів, — сказала вона, оголосила, як екскурсовод.
Віктор усміхнувся, зістрибнув. Опинився поруч з нею.
— Хмуришся? — Ела збагнула, що Віктору не до душі її роз’яснювальні сухі репліки.
— Ні, чому, — заперечив Віктор, — тут гарно.