Тепер у темряві, чуючи поруч дихання допитувачів, я згадую дідові казки. Дещо у житті мені доводилося чути і від інших: багато в чому дід мав рацію, але однаково це було наче казка, тому що одні з тих, хто зустрічався мені на шляху, вірили в це, інші повністю заперечували. І я вирішив розповісти історію так, як чув її від діда:
— Наш рід з’явився на Землі…
У мене виникло бажання викласти все начистоту. Може, цьому сприяла темрява, що оточувала мене, нічим було розважитися; може, я відчував, що правдива оповідь стане моїм рятунком, — треба ж було якось вибратися з шахти. Але головне було в тому, що мене не вбили, не позбавили розуму, зі мною розмовляли, і я відповідав:
— Земля була доброю планетою, з лагідним сонцем і синіми океанами. Жили на Землі так само, як і в нас: були бідні, були багаті. Потім бідні повстали проти багатих, щоб одібрати їхнє майно і розділити між усіма. Боротьба була довга, кривава і закінчилася в середині двадцять першого століття перемогою повсталих. Проте переможені багатії зуміли оволодіти космічними ракетами й залишили Землю. Вони довго блукали у просторі, поки не знайшли планету, на якій ми зараз живемо. Планету назвали Спасителем.
— Спаслися… — мовив голос із темряви — мені видалося, з насмішкою.
— Спаслися, — відповів я неохоче, тому що мене перепинили.
— І багато часу відтоді минуло, як ваші предки знайшли… Спасителя?
— Чотириста років…
— А далі що? — запитав голос.
— Так і живемо на Спасителі, — сказав я.
Слово, мабуть, їм не сподобалося. Ну а мені не до вподоби був їхній допит — що їм від мене потрібно?
— Як живете? — знову запитали мене.
— По-всякому, — сказав я. — Одні володіють багатством, інші, як оце ми на ракеті, шукають здобич у космосі.
Кому не вдалося ні те, ні інше, прислуговують багатим.
У темряві довго мовчали, відтак запитали:
— А як же Земля?..
— Про Землю у нас говорити не заведено. Можливо, хтось із Перших знає про неї. Решта забула.
— Забула?
— Ніхто не знає її координат.
— А якби знали ви?.. — запитали з темряви.
Я стенув плечима — запитання мені набридли. Однак вони мовчали, ждали відповіді. Я сказав:
— Покажіться.
— Навіщо? — запитали мене.
— Поговоримо як рівні, — сказав я. — Ви мене бачите, я вас ні.
Знову щось схоже на сміх прошамотіло у пітьмі. Це мене зачепило за живе: я відчув себе котеням, грою з яким розважаються дорослі.
— Покажіться! — повторив я.
Пітьма негайно щезла. Переді мною був квадратний зал, один із тих незліченних залів зі статуями і картинами, які ми бачили у всіх містах. Повний пишності й повітря, він здавався від підлоги до стелі наповненим вологою, ніби його залила велетенська крапля роси. Посередині залу, на відстані двох ярдів од мене, стояв вузький і довгий — майже через увесь зал — стіл. За ним сиділи трос. Вони були дуже молоді, юнак і дві дівчини, майже дівчатка. Вони і розмовляли зі мною. Признатися, я зніяковів. Я сподівався побачити Знавців у скуфіях і мантіях, а вони були зовсім юні й красиві, як боги. Я зацікавлено запитав їх:
— Звідки ви тут?
— Ми вартові, — відповів юнак.
— Не розумію, — признався я.
— Охороняємо планету, — пояснив він.
— Від кого? — запитав я.
— Від вас.
— Від нас?..
— Від вашої… команди.
Я подумав про його такт і ввічливість. І про вміння вести розмову.
— Чому ви охороняєте її?
— Тому що вона музей.
Я був збитий з пантелику: теж мені музей! Запитав:
— Мертві міста?..
— Це вони для вас мертві.
— Що ви хочете цим сказати?
— Погляньте…
Він показав мені місто. Зникла стіна, відкрилася рівнина, а на рівнині — місто. Я упізнав його по велетенському куполу над внутрішнім холом білої будівлі — художньою галереєю. Ми ще дивувалися, що купол свинцевий, скільки металу вгачено на звичайнісінький дах. Однак тепер, коли місто показували вартові, купол був не свинцевий, а золотий. Я запитав:
— Чому золотий?
— Тому, що він золотий і є.
— Тепер?..
— І тепер…
Я не повірив. Коли ми відвідували місто, не знайшли там жодної блискітки золота.
— Ми бачили купол свинцевим, — тупо повторив я.
Хлоп’ята осміхнулися і відкрили внутрішній вид галереї — ряд жіночих статуй, які ми бачили. Гаррі посилав їм тоді повітряні поцілунки… Тепер статуї виглядали інакше: на зап’ястках замість свинцевих блищали золоті браслети, в брошках і кліпсах сяяли тисячі діамантів.
— Не може бути, — сказав я, — там свинець і графіт!
— Для вас свинець і графіт…
— Чому? — я йшов напролом.
Юнак, котрий досі стояв за столом, сів на невидиму для мене лаву, — обоє дівчаток сиділи по ліву руку від нього.
— Бачите, — сказав він, — це пов’язано з історією нашої планети.
Відверто кажучи, вигляд цих молокососів мене зовсім не лякав. Якщо вони розмовляють зі мною і нічого мені не заподіяли, то навряд чи посміють узагалі щось зробити. Зрештою, у нас в трюмі чотири анігілітних бомби, вони рознесуть бабусю-планету на шматочки. Я стояв, думав про це, а хлопчик сидів навпроти мене і, дивлячись в очі мені, хмурився, Раптом він запитав:
— Ви упевнені в своїх бомбах?
Мене наче штрикнули ножем.
— Про що… ви? — запитав я.
Дівчиська захихотіли — ввічливо так, противно, а хлопець, ніби й не запитував про бомби, сказав:
— Ця планета називається Ольмія. Наша цивілізація виникла і розвинулася тут мільйон років тому. Але поступово вичерпувалися природні багатства, повітря ставало усе розрідженішим, сонце тьмяніло. Ми знайшли інші світи і переселилися туди. Але ми продовжуємо любити Ольмію. Тут наша історія, культура і психотехніка.
Завваживши, що у мене здригнулося жовно, — я й справді не второпав, що він розуміє під психотехнікою, — хлопець сказав:
— Ви бачили графіт замість діамантів. Це тому, що кожна наша річ відчуває, якими очима на неї дивляться. І… оберігає себе, захищається.
Я чувся не в своїй тарілці, дівчиська зиркали на мене, як на морського їжака. І водночас у їхніх очах спалахували насмішкуваті вогники. Словом, нас на планеті схопили за руку на місці злочину, а мене притягнули до відповідальності. І ще потішалися з мене, як з дурника. Я ж їм про Спасителя від щирого серця, а вони мені — хихоньки. Виходить, багатства були у нас в руках і спливли, як вода крізь пальці
— Не вірю… — буркнув я, хоча, безумовно, вірив у те, що мені було сказано. Інші, мабуть, після “не вірю” не стали б зі мною розмовляти, а ці — все-таки вони були дітьми — спробували переконати мене.
— Бачите цю каблучку? — запитала дівчина і зняла з пальця золоту каблучку з двома кольоровими камінцями. — Візьміть…
Я, мов дурень, простягнув руку. Каблучка тої ж миті посіріла, а камінці обернулися на чорні вуглинки. Дівча засміялося, а я зрозумів, що мені час давати ногам волю.
Проте це від мене не залежало. Хлопчак дивився мені в обличчя і раптом запитав:
— Подобається вам таке життя?
— Яке там… життя, — махнув я рукою, згадавши, як ми тиняємося Всесвітом: де б щось поцупити, щоб вибитися в люди.
Хлопчак зітхнув, дівчатка посерйознішали.
— Чим вам допомогти? — запитав він усе з тією ж незвичайною відвертістю. — Може, знаннями?..
І тут я припустився найбільшої помилки за свої сорок п’ять років. Не помилки — я залишався самим собою: прикидатися при них було неможливо. Я подумав — не сказав, тільки подумав: а чи не можна буде ці знання якось продати?..
І на цьому все скінчилося. Хлопчак сахнувся від мене, ніби його вдарили.
Як мені спала на думку ця безглузда ідея? Міг же я дослухати хлопчика до кінця!.. Хто це сказав: “Народжений повзати — літати не може”? Дід мені сказав ці слова. Так і сталося: якщо народився негідником, то і думки в голові будуть негідницькі. Що я міг продати? Які знання міг продати? Кому вони потрібні? Але думка у голові майнула, хлопчисько збагнув її. Одразу ж нас розділило провалля. Навіть очі у хлопця похолоднішали.