Але чогось бракувало.
Світ бізнесу та фінансів завжди бачився для мене як така собі гра. Хоча я вмів у неї грати, та все ж відчував обмеженість життя корпорацій. Адже розумів: урешті все зводилося до продуктів, прибутку, частки ринку й конкуренції. Значили вони багато — і я добре це знав, адже довкола цих речей побудував кар’єру. Однак я бачив, що таке розставлення пріоритетів тягнуло за собою проблеми із самовизначенням та сенсом. Дуже просто було загубитися, ратуючи за потреби бізнесу, відчувати себе зобов’язаним силам, які, можливо, не відповідають внутрішнім прагненням і поривам, глибинним бажанням висловити щось важливе своїм життям.
Я працював на блискучих лідерів — Стіва Джобса, Ефі Аразі — і спілкувався з чудовими клієнтами, коли був юристом. Бажати більшого було годі, проте я і далі працював на них, втілював їхню волю. І ось тоді, у 1999 році, почав задумуватися: а може, варто розправити власні крила?
Після того, як вийшов третій піксарівський фільм — «Історія іграшок 2» — я помітив, що багато розмірковую над цим. Часто згадував історію власної родини, постійно подумки повертався до 1974 року, коли я, на той час чотирнадцятилітній підліток, мешкав у Лондоні. На одній із перших моїх робіт я працював посудомийником у крихітній кулінарії, власницею якої була моя бабуся. Моїм завданням було прибирати тарілки з прилавка — у приміщенні навіть не було місця для столиків — і завантажувати їх у маленьку посудомийну машину, що обдавала мене парою щоразу, коли я відкривав її. Докладені зусилля приносили мені кілька шилінгів, а на обід мені дозволяли сидіти за прилавком і дивитися у вікно, розглядаючи щільний потік перехожих, які прямували у своїх справах.
Але по-справжньому мене зачепила історія про те, як ця кулінарія з’явилася. Моя бабуся Роуз народилася у Лондоні 1914 року, вона була найстаршою донькою єврея — емігранта з Росії. Крім неї, у сім’ї було ще четверо дітей. Роуз була мініатюрною, мала каштанове волосся, вродливе личко й темно-сині очі. Мій прадід Сем — батько Роуз — був кравцем. Родина старалася нашкрябати грошей на найкращу порцеляну та найліпший одяг, який вони лиш могли собі дозволити. У них вдома завжди надавали великого значення гарним манерам, дотриманню правил етикету. Роуз виросла справжньою англійкою. Її дім завжди блищав чистотою, вона сама була бездоганно вбрана, і коли б ти до неї не навідався, їй знадобилося б не більше кількох хвилин, щоб подати чай і печиво у найкращій британській порцеляні. Роуз провела більшість свого дорослого життя в турботах про дім і піклуванні про сім’ю.
Утім, коли Роуз було за п’ятдесят, вона раптом втратила спокій. Разом із моїм дідом Міком, який уже пішов на пенсію, вона шукала спосіб заробити додаткових грошей. Ніхто навіть і припустити не міг, що Роуз виявить таке завзяття.
— Ми відкриємо кулінарію, — одного дня заявила вона моєму дідусю.
— Та ти з глузду з’їхала, — пхекнув він у відповідь.
Виявилось, що бабуся таки не збирається поступатись. Кулінарія під назвою «Міські наїдки» була крихітним закапелком крамниці у фінансовому районі Лондона. Щодня Роуз і Мік прокидалися о четвертій ранку, щоб купити продукти на ринку й відчинитися вчасно, встигнувши подати сніданок. Роуз ставилася до клієнтів так, наче вони були її близькими друзями, які заскочили на чай. Вона пам’ятала їхні улюблені страви, тож готувала потрібні замовлення ще перед тим, як до них встигала дійти черга. Невдовзі перед дверима кулінарії вишиковувалися довжелезні вервечки відвідувачів.
Мені назавжди запам’яталося, як сильно Роуз любила свій заклад. Якраз тоді, коли більшість людей готові були сказати, що вона — звичайна домогосподарка похилого віку і їй уже час на пенсію, моя бабуся раптово взялася за нову справу. У цій кулінарії Роуз ніби скинула з себе традиційний образ звичайної господині дому і люблячої бабусі й стала жити в зовсім інший спосіб. Ті роки, протягом яких вона там працювала, безсумнівно, належали до найкращих у її житті.
А тепер я замислився, у чому ж може бути моє покликання.
Можливо, це звучатиме дивно, але найбільший запал у мене викликало прагнення дізнатися більше про релігію та філософію, особливо східні напрямки. Значну частину свого дорослого життя мене захоплювали ідеї, що зверталися до досвіду людства й були спрямовані на підвищення благополуччя. Коли мені випадала вільна хвилинка, я завжди поринав у читання художньої літератури та філософських праць, присвячених цим питанням. Моїм улюбленим романом була книга нобелівського лауреата Томаса Манна «Зачарована гора» — літературний шедевр, що оповідає про мандрівку головного героя Ганса Касторпа до санаторію, де лікують туберкульоз, високо в Швейцарських Альпах. Я обожнював цю книгу за широку панораму людського досвіду: хвороби, любов, смерть, філософія — і вигадливу оповідь про розумове, емоційне й духовне зростання.
Також я любив вислови індійських філософів, які писали про нашу здатність до вдосконалення, що спиралась на людський досвід. Мені дуже подобалися ідеї на кшталт висловлених Нагарджуною приблизно 200 року нашої ери. До прикладу: «Немає різниці між самсарою [стражданням] і нірваною [блаженним спокоєм]». Що би мала означати ця таємнича ідея? Здавалося, філософ указував на щось дуже важливе.
Ще мене надихали такі слова з книги Енні Діллард «Написання життя»: «Жити відчуттями — означає жити жадобою, вони вимагають від нас усе більшого й більшого. Духовне життя потребує дедалі меншого: часу вдосталь, а плин його приємний»[61].
Коли часу вдосталь, а плин його приємний… Здавалося, ця фраза описувала задзеркалля життя корпорацій — щось зовсім протилежне. Була вона поетичним кліше чи тим, до чого й справді можна було прагнути? Ось що мені хотілося довідатися.
Утім, я дещо ніяковів, визнаючи свої зацікавлення. Хіба годиться випускнику Гарварду, успішному працівникові корпорації, думати про філософію? Я був воїном у бізнесі, захисником компанії. Я добре знав, як грати цю роль. Але саме в цьому й полягала проблема. Я почувався так, наче граю роль. Хоча я занурився в неї з головою, та й досі почувався десь так, як актор на сцені. А глибоко всередині мене вирувало щось інше.
З’єднати всі ці думки воєдино мені допомогло спостереження, яке ми часто робили з Гілларі. Пропорційно до розвитку інновацій та добробуту, що постали завдяки сучасному розвитку економіки, здавалося, рівнозначно зросли стрес та тривоги. Якщо знання й добробут були провісниками хорошого життя, на сьогодні ми би мали стати расою просвітлених істот. У нашій частині земної кулі освіта та матеріальне благополуччя сягнули таких висот, яких раніше історія не знала, та все ж було відчуття, що це не давало нам особливих переваг у досягненні мудрості, втіхи й миру в душі. Навпаки, рівень стресу й гонитва за успіхом стали інтенсивнішими, ніж будь-коли. Також мені було цікаво: якщо ми всі так стрімко мчимо вперед, прагнучи досягнути успіху, то що, зрештою, станеться, коли хвороби, старіння чи інші зміни в житті зменшать наші можливості?
Зважаючи на ці міркування, ми із Гілларі старалися з усіх сил зробити так, аби наші діти уникли того травматичного досвіду, пов’язаного з поспіхом, яким характеризується сучасне виховання. Якось я запитав одного з вчителів Сари, чому дітям у початковій школі задають так багато домашніх завдань.
— Саме стільки їм будуть задавати в середній школі, — пролунало у відповідь.
«Але ж зараз вони у початковій!» — подумав я про себе.
Мені би хотілося довідатися, що ми можемо зробити з натиском і тривогами сучасного життя, і я зробив припущення, що відповідь знаходилася у працях провідних світових філософів і духовних мислителів.
Тож коли мій обсяг роботи в Pixar зменшився, я відчув, що саме час сказати «досить», зробити перерву в корпоративному житті і без поспіху зайнятися пошуками відповідей на запитання, які мене надихали. Успіх Pixar означав, що я зможу дозволити собі якийсь час перепочити, чого ніколи раніше не робив. Ми з Гілларі зі школи відразу вступили до коледжу, потім — пішли на роботу, взялися до виховання дітей… І жодного разу не переводили дух. На щастя, я досягнув того становища, коли, зрештою, міг собі це дозвлити. «Можливо, — думав я, — мені вдасться використати цей час із користю».