Я штовхнув двері, запалив свічку, більш-менш змирившись з неминучістю повернення до читання «Фірми». Москіти наближалися до світла, деякі в полум’ї свічки підпалювали собі крильця і потрапляли немов у пастку, прилипаючи до розплавленого воску. Жодна комаха не сіла на мене, хоча я був сповнений цілющої, поживної крові. Вони обгинали невидимий бар’єр з диметилпероксиду водню, не в змозі здолати його. Можна поздоровити лабораторії Рош-Ніколя, виробників «П’ять на п’ять. Тропіки». Я задув свічку, знову запалив її, сприяючи все більш активному танцю мерзенних маленьких летючих створінь. За стінкою тихо хропів Ліонель. Я встав і вкотре почав розтоплювати мелісовий хліб, потім пішов відлити. Кругла дірка у підлозі в ванній виходила безпосередньо в річку. Було чути плескіт та шерхіт її жителів. Я намагався не думати про те, що знаходиться піді мною. Коли я знову лягав у ліжко, Ліонель гучно та протяжно пукнув. «Маєш рацію, друже! — схвально вигукнув я. — Як казав Мартін Лютер, ніщо не може зрівнятися з пердінням у власному спальному мішку!» — мій голос дивно луною озвався у темряві ночі над дзюрчанням води та постійним дзижчанням комах. Слухати і сприймати реальний світ уже само по собі припускає страждання. «У цьому така ж насолода, як і у затичок для вух. Той, хто має вуха, та почує!» — знову прокричав я у ніч. Ліонель перевернувся на другий бік, щось пробурчав, але не прокинувся. Іншого виходу в мене не було: варто прийняти ще одне снодійне.
8
Сплетіння трави неслися річкою за течією. Пташині пісні мало-помалу все гучніше починали підноситися над ще туманними джунглями. Раптом вдалечині на півдні, у самому початку долини вималювалися дивні контури Бірманських гір. Я вже бачив колись такі округлі синюваті форми, розрізані на різкі пласти. Здається, ще в італійських пейзажах, коли, навчаючись у ліцеї, я подорожував до Італії і відвідував місцеві музеї… Усі ще спали. Я вийшов у гайок, відчуваючи, що зовсім не відпочив за ніч. На вулиці у цей час завжди досить прохолодно. Я дуже погано спав.
Після вчорашньої суперечки якась доброзичливість розлилася над столиками. Жозетта і Рене мали дуже добрий вигляд. Проте екологи були в жалюгідному стані, це я помітив одразу, як тільки вони пришкандибали. У минулому пролетарі, які зазвичай при нагоді без упередження цінували сучасний комфорт, у житті були напрочуд невимогливими і стійко обходилися без нього. Це в них виходило краще, ніж у їхніх дітей. Саме так пояснили свій стан екологи. Ерік та Сільві за всю ніч ні на мить не зімкнули повік; крім того, вся Сільві була вкрита червоними пухирями.
— Так, москіти не обминули мене, — роздратовано промовила вона.
— Якщо бажаєте, у мене є крем. Я можу за ним сходити.
— Так, дякую, дуже мило з вашого боку. Але спочатку вип’ємо кави.
Кава була огидною, дуже рідкою, її майже не можна було пити. З цієї точки зору принаймні ми були схожі на американців. У цього подружжя був такий дурнуватий вигляд, що навіть я не без певних зусиль спостерігав, як починає розквітати перед очима їхній «екологічний рай». Щоправда, я відчував, що сьогодні все буде даватись мені через силу. Я знову подивився на південь. «Вкрай чарівна країна ця Бірма», — сказав я неголосно, скоріше до самого себе. Сільві серйозно погодилася: так, дуже красива, вона саме таке й чула про цю країну. Може, через це вона й зареклась їхати туди. На її думку, не слід своїми грошима підтримувати таку диктатуру. «Так, так, — подумав я. — Знову гроші». «Права людини — це вкрай важливо», — майже відчайдушно вигукнула вона. Коли хтось починає говорити про «права людини», мені завжди здається, що він поділяє людей на перший та другий ґатунок, але ж це не так, особисто я так не вважаю, зокрема в цьому випадку.
«Власне, я перестав їздити до Іспанії після смерті Франко» — мовив, підсівши до нашого столика, Робер. Я не помітив, як він підійшов. Вигляд він мав добрий, за його словами, він повністю відновився, попри свої шкідливі звички. Він повідомив, що ліг п’янючий і тому дуже добре виспався. Повертаючись до бунгало, він декілька разів ледве не зірвався в річку, але все минулося. «Inch Allah»[21], — гучно завершив він.
Після такого гротескного сніданку Сільві провела мене до номера. По дорозі ми зустріли Жозіан. Вона була чорнішою за хмару, а на нас навіть не глянула. Вона також, здається, не схильна була вибачати. Я дізнався, що в цивільному житті, як жартуючи висловився Рене, вона була викладачем літератури. Мене це анітрохи не здивувало. Багато років тому саме через таких стерв я і покинув своє заняття літературою.