Жюль Верн
ПЛАВУЧИЙ ОСТРIВ
ЧАСТИНА ПЕРША
Розділ І
МАНДРІВНИЙ КВАРТЕТ
Коли початок подорожі невдалий, не чекай доброго кінця. Принаймні слушність цієї думки з цілковитою підставою могли б підтвердити четверо музикантів, чиї інструменти лежать оце розкидані на землі. Карета, в яку вони змушені були пересісти на останній залізничній станції, щойно перекинулась на узбіччі.
— Поранених немає? — питає перший, спритно зводячись на ноги.
— Я відбувся самою подряпиною! — відповідає другий, витираючи посмуговану скалками скла щоку.
— А я — тільки садном! — озивається третій, в якого на литці показалось кілька краплин крові.
Загалом збитки невеликі.
— А моя віолончель? — вигукує четвертий. — Аби лише з нею нічого не сталось!
На щастя, футляри з інструментами цілісінькі. Ні віолончель, ані обидві скрипки, ані альт не зазнали, падаючи, ніякої шкоди, щонайбільше — доведеться їх настроїти. Ще б пак, це ж інструменти найвищого ґатунку!
— Клята залізниця, на півдорозі покинула нас напризволяще! — каже один.
— Клята карета, що вивернула нас у пустельному місці, на безлюдді! — підхоплює другий.
- І саме тоді, коли насувається ніч! — додає третій.
— На щастя, наш концерт призначено аж на післязавтра! — зауважує четвертий.
Артисти перекидаються між собою жартами, свою пригоду вони сприймають весело.
Розмова ведеться по-французьки. Але вона могла б вестися і по-англійськи, бо всі учасники квартету, завдяки численним подорожам по англосаксонських країнах, знають мову Вальтера Скотта й Купера, як свою рідну. Саме англійською мовою звертаються вони до свого погонича.
Бідолаха потерпів більше за всіх — його скинуло з передка вниз саме в ту хвилину, коли зламалась передня вісь. А втім, хоч забиті місця дуже боліли, серйозних пошкоджень погонич не зазнав. Він не міг, проте, ходити, бо звихнув ногу. Отже, конче треба було знайти якийсь транспорт, щоб довезти його до найближчого села.
Правду кажучи, всі вони лише чудом врятувалися від смерті. Покручена дорога йде через гірську місцевість понад глибокими урвищами або вздовж бурхливих потоків, що їх доводиться іноді з великими труднощами переїжджати вбрід. Якби вісь зламалась на крутому схилі дороги, карета неминуче скотилась би на гострі скелі, що стримлять із глибини прірви, і тоді, напевне, усі до одного загинули б.
Що б там не було, карета вже не придатна до вжитку. Один кінь, що наразився головою на гострий камінь, хрипить на землі. В другого тяжко поранено стегно. Отже, ані карети, ані коней.
Що й казати, лиха доля переслідує чотирьох артистів на шляхах Долішньої Каліфорнії. Дві нещасливих пригоди за добу… Тут хоч-не-хоч станеш філософом.
В той час Сан-Франциско, столиця штату, була вже безпосередньо зв’язана залізницею з Сан-Дієго, розташованим майже на кордоні старої каліфорнійської провінції. До цього чималенького міста, де післязавтра мав відбутися концерт, заздалегідь оголошений і нетерпляче очікуваний, і прямували наші мандрівники. Напередодні їхній поїзд виїхав із Сан-Франциско, та за якихось п’ятдесят миль від Сан-Дієго сталась перша затримка, або, як висловився найжиттєрадісніший з членів квартету, вони вперше заграли невлад — такий вислів цілком припустимий в устах колишнього переможця на конкурсах із сольфеджіо[1].
Вимушена зупинка поїзда на станції Паскаль була викликана тим, що раптова повідь зруйнувала на протязі трьох чи чотирьох миль залізничну колію. їхати далі залізницею було неможливо, а організувати переправу пасажирів по той бік залитої водою місцини не встигли — нещастя сталося лише кілька годин тому.
Довелося вибирати щось одне: або чекати, поки полагодять колію, або розшукати в найближчому селищі будь-який повіз, щоб дістатися до Сан-Дієго. На це останнє й пристали члени квартету. В сусідньому селі їм попалось щось на зразок старого ландо[2], яке деренчало при найменшому русі, з поточеним міллю оббиттям і зовсім невигідне. Вони найняли цей повіз, домовились із власником за ціну, пообіцяли візникові щедру нагороду й рушили в дорогу зі своїми інструментами, залишивши речі в поїзді. З другої години дня й до сьомої години вечора подорожні їхали без особливих перешкод і не надто втомились. Та ось удруге вони заграли невлад: карета перекинулась, і так нещасливо, що годі було й мріяти їхати далі!
А до Сан-Дієго залишалось двадцять миль із гаком!
Але як це сталося, що четверо музикантів, французів, ще й до того парижан, опинилось у цій неймовірній глушині Долішньої Каліфорнії?
Як це сталося? Зараз ми коротко розповімо про це й побіжно намалюємо портрети чотирьох віртуозів, яких випадок, наче примхливий режисер, зробив дійовими особами цієї надзвичайної історії.
Протягом цього року — важко визначити, якого саме в найближчі три десятиліття[3], - Сполучені Штати Америки подвоїли число зірок па своєму державному прапорі[4]. Промислова й торговельна могутність Штатів надзвичайно зросла після приєднання до їхніх володінь території Канадського домініону, що сягає аж до найдальших меж Льодовитого океану, і мексиканських, гватемальських, гондураських, нікарагуаських, костаріканських земель до Панамського каналу включно. В той же час у янкі-загарбників розвинувся потяг до красного мистецтва, і хоч їхня власна продукція в тій царині кількісно надто скромна, хоч їхній національний геній все ще цурається живопису, скульптури й музики, усе ж багато хто поміж них щиро кохається в мистецьких творах. Скуповуючи як найдорожчі коштовності картини старих і сучасних майстрів для приватних чи прилюдних колекцій, запрошуючи за неймовірну винагороду відомих оперних співців, драматичних акторів та найталановитіших музикантів, американські аматори осягали поволі зміст прекрасних і благородних речей, яких їм довгий час бракувало.
Що ж до музики, то найбільший захват меломанів Нового Світу викликали спочатку твори Мейєрбера, Талеві, Гуно, Берліоза, Вагнера, Верді, Массе, Сен-Санса, Рейєра, Массне, Деліба — славнозвісних композиторів другої половини XIX сторіччя. З часом вони дійшли потроху і до розуміння проникливої музики Моцарта, Гайдна, Бетховена і змогли заглибитись у джерела того піднесеного мистецтва, яке широким потоком заполонило весь XVIII вік. Після опер — ліричні драми, після ліричних драм — симфонії, сонати, оркестрові сюїти. В той час, про ярий мова мовиться, у багатьох штатах шалений успіх мала соната. За насолоду слухати сонату ладні були платити двадцять доларів за півноти, десять — за чверть, п’ять доларів — за восьму.
Так от, чотирьом майстрам-музикантам, що дізнались про це загальне захоплення, спало на думку податися до Америки за славою й багатством. Четверо друзів, колишніх вихованців консерваторії, мали в Парижі широку популярність та успіх головним чином у прихильників так званої «камерної музики», мало відомої на той час в Північній Америці. З якою чудовою досконалістю, дивовижною зіграністю й глибоким почуттям виконували вони твори Моцарта, Бетховена, Мендельсона, Гайдна й Шопена, написані для чотирьох струнних інструментів — першої і другої скрипки, альта й віолончелі! Жодної бравурної ноти, жодного натяку на ремісництво, і яке бездоганне виконання, справді незрівнянна майстерність! До нечуваного успіху квартету спричинилось ще й те, що на той час всі вже притомились від гучних симфонічних оркестрів. Нехай музика не що інше, як коливання художньо організованих звукових хвиль, та все ж не слід дозволяти, щоб вони, розбурхавшись, перетворювались на оглушливу бурю.
Коротко кажучи, наші оркестранти поклали розкрити перед американцями невимовно солодку принадність камерної музики. Вчотирьох вони помандрували в Новий Світ і протягом двох останніх років янкі-меломани не шкодували для них ані оплесків, ані доларів. На їхніх ранкових і вечірніх концертах завжди було повнісінько слухачів. Мандрівний квартет, як його називали, ледве встигав задовольняти приватні запрошення американських багатіїв. Без нього не могло відбутися жодного свята, урочистого зібрання, жодного рауту, навіть пікніка чи будь-яких розваг, влаштованих просто неба, що заслуговували на громадську увагу. Таке палке захоплення музикою дало можливість членам квартету вкинути в свої кишені великі суми, що склали б чималий капітал, якби вони лежали в сейфах нью-йоркського банку. Та навіщо критися? Наші американізовані парижани розтринькують гроші без ліку! Вони і в гадці не мають робити заощадження, ці володарі смичка, ці королі чотирьох струн. їм припало до вподоби мандрівне життя, вони впевнені в тому, що скрізь і завжди вони знайдуть щиру зустріч і добрий зарібок — від Нью-Йорка до Сан-Франциско, від Квебека до Нового Орлеана, від Нової Шотландії до Техасу — адже всі вони мають щось від богеми, цієї найстаровиннішої, найчарівнішої, найбільш гідної заздрощів і найулюбленішої «провінції» нашої старої Франції!