— Аз якого часу ви тут, пане Доремюсе? — питає Івернес.
— Уже півтора року, — відповідає професор танцю, переставляючи ноги, щоб прибрати другу позицію[64]. — Я тут від початку заснування Стандарт-Айленду. Завдяки прекрасним рекомендаціям, які я одержав у Новому Орлеані, де тоді жив, я зміг запропонувати свої послуги Сайрусові Бікерстафу, нашому любому губернаторові, і дістав його згоду. З того благословенного дня утримання, яке я одержую за керування школою танцю, грації й гарних манер, дає мені можливість жити тут…
— Як мільйонер! — підхоплює Пеншіна.
— О, тутешні мільйонери…
— Знаю, знаю, дорогий земляче. Але, як дав нам на здогад головний інспектор, учні не надто ретельно відвідують заняття у вашій школі?
— Це правда, я маю учнів лише в місті й виключно серед молоді. Американці впевнені, що вони обдаровані з народження всією потрібного грацією. — Тому молодь воліє краще брати уроки потайки, і я потайки втовкмачую в них добрі французькі манери.
Кажучи це, він привітно посміхається, маніриться, прибирає граційну позу. Старий трохи смішний, трохи дивак, дещо самозакоханий, глибоко переконаний, що він успадкував мистецтво Вестріса[65], так само як і традиції Брюмеля й лорда Сімора[66]. Та в очах артистів він їхній співвітчизник-річ особливо цінна за кілька тисяч миль од Франції.
Четверо парижан розповідають йому про свої останні пригоди, про обставини, які привели їх на плавучий острів, про те, як Калістус Менбар затяг їх сюди — саме так, затяг, і що судно вибрало якір за кілька годин після того, як вони на ньому опинилися.
— Поведінка нашого головного інспектора мене зовсім не дивує, - каже старий професор. — Це чергова витівка в його стилі. Та від нього й не такого можна сподіватися! Справжній син Барнума, що врешті скомпрометує Компанію… безцеремонний добродій, якому аж ніяк не завадило б узяти кілька уроків звичайності й такту… один із тих янкі, що розсівшись у кріслі, задирають ноги на підвіконня! Він, власне, не злий, але гадає, що йому геть усе дозволено. Зрештою, мої любі земляки, не варто на нього сердитись: за винятком одної прикрості — зриву концерту в Сан-Дієго, — вам не буде на що скаржитись, ви тільки радітимете з того, що потрапили до Мільярд-Сіті. Вони не пошкодують знаків уваги, які будуть для вас дуже відчутні…
— Надто наприкінці кожної чверті року! — підхоплює Фрасколен, чиї обов’язки касира починають тепер набувати виключної ваги.
Коли старого запитують про суперництво між двома частинами міста, Атаназ Доремюс підтверджує слова Калістуса Менбара. Це, на його думку, чорна пляма на обрії, що загрожує незабаром перетворитись на шквал. Є всі підстави чекати конфлікту між правою й лівою частинами острова, через суперечку особистих інтересів і самолюбства. Найзаможніші на острові родини Танкердон і Коверлі виявляють одна до одної дедалі гострішу ворожнечу, що може призвести до вибуху, коли будь-які нові обставини не спроможуться їх замирити. Так… до вибуху!
— Аби лише він не висадив у повітря острів, про решту нам немає чого турбуватися, — озивається Пеншіна.
— В усякому разі, поки ми на острові! — додає віолончеліст.
— О, він міцно збудований, мої дорогі земляки! — відповідає Атаназ Доремюс. — Вже півтора року він гуляє на морі, й досі не трапилось жодного більш-менш значного пошкодження. Нічого, крім дрібного ремонту, що навіть не вимагає повернення до бухти Магдалини! Подумайте, адже острів зроблено з крицевої бляхи!
В цих словах відповідь на все, бо ж коли криця не дає цілковитої гарантії, то який же метал надійніший? Криця — це залізо, а хіба ж майже вся наша земна куля щось інше, ніж величезний карбід? Отже, Стандарт-Айленд — це земля в мініатюрі.
Пеншіна цікавиться, якої думки професор про губернатора Сайруса Бікерстафа.
— Що, він також із криці?
— Так, пане Пеншіна, — відповідає Атаназ Доремюс. — Це надзвичайно енергійна людина, талановитий керівник. Та, на превеликий жаль, у Мільярд-Сіті не досить бути з криці…
— Треба, щоб ти був із золота, — зауважує Івернес.
— Цілком справедливо, інакше вас не беруть до рахунку.
Це слушне зауваження. Сайрус Бікерстаф, хоч і має високу посаду, зрештою, тільки агент Компанії. В його віданні — різні акти громадського стану, він стягає мито, стежить за громадською гігієною, за чистотою вулиць, за доглядом полів і городів, приймає скарги від платників податків — одним словом, раз у раз створює собі ворогів серед своїх підлеглих, але це й усе. На Стандарт-Айленді треба мати вагу, а, як каже професор, Сайрус Бікерстаф в рахунок не йде. До того ж службове становище зобов’язує його додержувати середньої лінії між двома партіями, зберігати примирливу позицію і діяти обережно, щоб, роблячи приємність одній, не завдати неприємності другій. Що й казати, політика не легка.
Справді, починають уже окреслюватися ті різні прагнення, які можуть призвести до чвар між двома частинами міста. Якщо мешканці правої оселилися на Стандарт-Айленді з одним лиш наміром — спокійно втішатися тим, що їм дає їхнє багатство, то мешканці лівої починають сумувати за діловою діяльністю. Вони питають себе, чому б не використати плавучий острів, як величезне торговельне судно, чому б не перевозити на ньому вантажі до факторій Океанії, чому на острові відсутні промислові підприємства…
Отже, ці янкі на чолі з Танкердоном, хоч не минуло ще й двох років, як вони тут, гостро відчувають, що їм бракує комерції. І якщо досі вони обмежувалися тільки розмовами, то все ж губернатора Сайруса Бікерстафа не залишає неспокій. Та він сподівається, що в майбутньому справи не погіршають і внутрішні чвари не скаламутять життя на цьому штучному острові, саме й створеному для спокою її миру його мешканців.
Прощаючись із Атаназом Доремюсом, музиканти обіцяють і надалі його відвідувати. Звичайно професор вирушає по обіді до казино, хоч до нього туди не з’являється жодний учень. Та він не хоче, щоб його обвинувачували в недбалому ставленні до занять, і він чекає, повторюючи на самоті свої танцювальні вправи перед свічадами, що марно стоять у порожньому залі.
Тим часом плавучий острів відходить із кожним днем все далі й далі на захід, відхиляючись трохи в південному напрямку, щоб підійти до архіпелагу Сандвічевих островів. У цих широтах, що межують із гарячою смугою, температура вже височенька. Якби не морський вітерець, мільярдяни почували б себе кепсько. На щастя, ночі прохолодні, а дерева й моріжки, зрошені штучним дощем, навіть у найбільшу спеку зберігають свій привабливий вигляд. Щодня опівдні показники квадранта на муніципальній вежі передавано телеграфом в різні квартали міста. Сімнадцятого червня положення Стандарт-Айленду визначається 155° західної довготи й 27° південної широти; він наближається до тропіків.
— Здається, наче само денне світило тягне його на буксирі, - пишномовно говорить Івернес, — або, якщо волієте витонченішого вислову, немов у нього впряглися коні божественного Аполлона!
Зауваження настільки ж справедливе, як і поетичне, проте Себастьян Цорн незадоволено знизує плечима, йому зовсім не до вподоби роль того, кого тягнуть на буксирі… проти його волі.
— Почекайте-но, — повторює він безперестанку, — ми ще побачимо, як закінчиться вся ця авантура!
Зрідка трапляється, щоб квартет не вийшов на свою щоденну прогулянку до парку о тій годині, коли тут повно людей. Верхи, пішки, у колясках — повсюди навкруги моріжків прогулюються всі ті, кого в Мільярд-Сіті вважають за знатних громадян. Місцеві чепурухи демонструють, тут свої туалети, вже треті протягом дня, на цей раз — однокольорові від капелюшка до черевиків, переважно з індійського шовку, надзвичайно модного цього року. Можна побачити також шовкові плаття з штучної целюлози, що міняться всіма барвами, або з штучної бавовни, яку виготовлено з ялинового чи модринового дерева, очищеного від волокна й дрібно розмеленого.
Пеншіна з цього приводу зауважує:
64
Перша, друга позиції тощо — терміни, що вживають у навчанні танцю, визначаючи певне положення ніг, ступні.