-- Які "фаберже"? -- наполягає Мері.
-- Бейсбольні, -- відповідає Біллі. -- Дідусь говорив про бейсбол. Читай свої картинки і не дзявкай. Не біси мене. Я дійшов до п'ятого рівня.
-- Якби Нен народилася з "фаберже", вона б стала справжнім профі, -- каже дідусь. -- Ця курва колись була "моцна".
-- Дональде! -- майже викрикує Корін Браун. -- Досить вже!
-- Так, була, -- похмуро промовляє старий. -- Грала в команді Університету Мена, яка брала участь в жіночій Світовій серії. Дійшла до самого Оклахома-Сіті і ледь не потрапила в торнадо!
Френк не бере участі в розмові, тільки дивиться вперед на дорогу, на яку йому не слід було звертати, і дякує Богові, що не відхилив пропозицію свого батька і не взяв "Вольво". Дорога стає дедалі вужче? Йому здається, що так. Вона стає жорсткіша?
Він упевнений, що так. Навіть її назва здається Френку якоюсь потворною. Ну хто назве дорогу, нехай і таку гівняну, як ця, Слайд-Інн-Роуд (можна приблизно перекласти як "дорога імені "слизького трактиру"?) Дідусь сказав, що це найкоротший шлях до шосе 196, з чим погодилася Корін, звірившись з Айпадом, і хоча Френк не поціновувач коротких шляхів (як банкір він знає, що вони завжди ведуть до неприємностей), спочатку його підкупило рівне чорне покриття. Однак незабаром покриття змінилося ґрунтом, а через милю-іншу ґрунт перетворився в тверде вибоїсте нашарування, заросле з боків високою травою, золотушником і соняшниками. Вони їдуть по "пральній дошці", від чого "Б'юїк" трясеться, мов пес після ванни. Йому було б начхати, якби цей древній детройтський мастодонт, це непорозуміння, яке пожирає бензин, розвалилося б на частини від тряски, не перебувай вони десь у дідька на рогах. І тепер, шляк би тя трафит, містеру Брауну доводиться об'їжджати зліва засмічену дренажну руру, яка розмила півдороги; колеса з його боку ледь огинають канаву. Якби було, де розвернутися, він послав би все до біса й поїхав назад, але розвернутися було ніде.
Йому вдалося проїхати. Ледь-ледь.
-- Скільки ще? - запитав він Корін.
-- Близько п'яти миль. -- "МапКвест" (англ. MapQuest) завис, і вона й гадки не має скільки, але в її серці жевріє надія. Що добре. Багато років тому вона зрозуміла, що бути дружиною Френка і матір'ю Біллі і Мері - зовсім не те, чого вона чекала, а тепер в якості довбаного бонусу з ними живе цей неприємний дідуган, бо вони не можуть дозволити собі відправити його в будинок для людей похилого віку. Надія допомагає їй триматися.
Вони їдуть відвідати стару даму, яка вмирає від раку, але Корін Браун сподівається коли-небудь вона поїде в круїз і буде попивати що-небудь, увінчане паперовою парасолькою. Вона сподівається, що у неї буде більше грошей, повніше життя, коли діти нарешті виростуть і стануть самостійними. Вона також хотіла б трахнутися з накачаним, засмаглим рятувальником з сліпучою посмішкою повної білих зубів, але розуміє різницю між надією і фантазією.
-- Дідусь, -- каже Мері, -- чому вони назвали дорогу Слайд-Ін-Роуд? Хто послизнувся?
-- Це "Інн", з двома "Н" (Slide in - ковзнути куди-небудь. Inn - готель.), -- відповідає дідусь. Раніше тут був непоганий трактир, навіть з полем для гольфу, але він згорів дотла. Дорога стала гірше з тих пір, як я останній раз їздив по ній. Раніше була гладкою, як дупця немовляти.
-- Коли це було, тат? - запитує Френк. -- Коли Тед Вільямс все ще грав за "Ред Сокс"? Тому що зараз вона виглядає абсолютно вбитою. -- Вони потрапляють у велику вибоїну. "Б'юїк" підстрибує. Френк скрегоче зубами.
-- срань господня! -- вигукує дідусь, і коли Біллі запитує його, що це то є?, дідусь відповідає: так говорять, коли налітають на таку ось вибоїну. Правда, Френк? Ми частенько це говорили, хіба не так?
Містер Браун не відповідає.
-- Адже так?
Френк не відповідає. Кісточки його пальців на кермі побіліли.
-- Адже так?
-- Так, тато! Йди до біса.
-- Френк, -- з докором вимовляє Корін.
Мері хіхікає. Біллі регоче. Дідусь оголює свої зубні протези в черговий усмішці.
"Ну і веселуха, -- думає Френк. -- Господи, ось би ця поїздка тривала довше. От би вона тривала цілу вічність".
"Біда з цим старим козлом у тому, -- думає Корін, -- що він досі кайфує від життя, а люди, які кайфують від життя, не поспішають зіграти в ящик".
Біллі повертається до своєї гри. Він досяг шостого рівня. Попереду сьомий.
-- Біллі, -- говорить Френк, -- у тебе є поділки на телефоні?
Біллі ставить гру на паузу і перевіряє.
-- Одна, але й вона моргає.
-- Дуже добре. Чудово.
Ще одна "пральна дошка" стрясає "Б'юїк" і Френк зменшує швидкість до п'ятнадцяти. Він думає, чи не змінити йому ім'я, кинути сім'ю і влаштуватися в який-небудь маленький банк в Австралії. Навчитися називати людей "приятель".