Рослий і ставний, з широкими плечима й опуклими грудьми, зовсім не схожими на груди будь-якої тварини, розставивши цибаті ноги, Ун тримав обіруч замашного кия. Суперник його наставляв ебенову рогатину, важку й гострющу, здатну проткнути груди й розтрощити кістки.
Перший ударив людожер, але його рогатина лише черкнула по уламровій руці. Ун і собі махнув важкою довбнею. Але вона тільки грякнула об землю: суперник з лютим риком устиг відскочити вбік. Його широке лице кривила глумлива гримаса і скажена кровожерна лють.
Обидва на мить відступили, стежачи за кожним рухом суперника. Водяні потоки, що лилися з неба, огортали їх щільною завісою. Обидва відчували, що смерть стоїть поряд, вони чули її голос у гуркоті грому і в двигтінні землі під ногами.
Ун знову перейшов у наступ. Дубовий окоренок упав ще раз, подряпавши ворогові стегно, тоді як вістря ебенової рогатини розірвало шкіру на уламровому плечі. Потім усе змішалося в рукопашній сутичці. Ворожа рогатина торкнулася до Унових грудей, він устиг відскочити. З обох ран юшила кров. З несамовитим криком син Тура схопив лівою рукою за ратище суперника, а правою завдав нищівного удару. Вождь як підтятий упав додолу з розбитою головою.
Багаття згасло. Все потонуло в кромішній пітьмі. Буря вщухла. Важку товщу хмаровиння ледве пробивали рідкі блискавки. Даремно Ун шукав Зура та лісовиків. Вітер з дощем розвіював усі запахи.
— Де ховається Зур? — гукав він у темряву. — Син Тура перебив усіх ворогів!
Йому відповів далекий голос. Він долинав з лісу і зовсім не скидався на голос безплічка. Ун просувався помацки в мороку або мчав уперед при спалахах зірниць.
Коли він дістався нарешті до узлісся, перед ним майнула постать Ра й тут же пропала в пітьмі. Лісовик щось пробелькотів, і Ун насилу втямив, що ва зник. Його слова підтвердив виразний жест, який уламрові вдалося розгледіти при блиску зірниці.
За якийсь час кремез теж вигулькнув з темряви. Він пробував щось сказати, але Ун зрозумів його ще менше, ніж Ра.
Що його було діяти? Дощ періщив без упину, окутуючи непроникною сіткою зморених людей. Вони скидалися більше на комах, причаєних у тріщинах деревної кори, ніж на людей.
Уламр-велет спізнав цієї ночі найбільше горе в своєму житті. З його грудей вихоплювалися хрипкі зойки, подібні до притлумлених ридань. По щоках, змішуючись з дощовими струменями, котилися сльози. Все його минуле пов’язувалося з Зуром. Він полюбив його відтоді, як Нао привів останнього безплічка з країни рудих карликів. А оскільки Зур віддавав перевагу Унові перед іншими людьми, уламр теж полюбив його дужче, ніж будь-кого.
Ун раз у раз кричав у пітьму голосно й заклично, і щоразу в його серці оживала нова надія.
Поволі тягнувся час. Злива нарешті вщухла. На сході розливалося кволе світло. В сірій сутіні світання стало видно труп вогневика, забитого Зуром. Поряд лежав молодий хлопець з випущеними кишками і розбитою головою. Трохи далі валялися тіла ворожого воїна й вождя. Біля пригаслого багаття зойкав поранений у стегно вогневик. Вао, млява й тремтяча, сиділа скорчившись біля валуна. Вона так довго лежала без тями, що не чула криків Уна й Ра. Побачивши свого товариша й сина Тура, лісовичка засміялася тихим, щасливим сміхом.
Поранений кинувся в ноги уламрові, благаючи помилувати його. Схильний до милосердя син Тура дарував би йому життя. Але двоє лісовиків, підбігши, поквапилися добити ворога. Уламр хотів був висловити своє обурення, але стримався: нічого не вдієш, такий жорстокий закон війни.
Вао розуміла Унові жести ліпше, ніж Ра, і пам’ятала кілька слів, яких навчив її Зур. Вислухавши кремеза, вона передала синові Тура, що Зура повели до лісу вогневики. Дощ заважав зірким лісовикам добре банити в темряві, і вони не зуміли простежити, куди саме зникли вороги. Ра заблукав у мороці, так само як і кремез, який був ще й поранений і час від часу втрачав тяму. Отже, невідомо було, яка доля спіткала Зура.
В Уновій душі змагалися то надія, то розпач. Цілий ранок марно шукав він слідів викрадачів. Якщо серед їхніх запахів він не розрізнить Зурового духу, то ва мертвий.
— У пошуках загубленого сліду лісовики розбрелися по лісу. Вчорашні втікачі поступово поверталися і прилучалися до них.
Нарешті ухвалили так: частина загону піде до верхів’їв річки, а друга спуститься вниз за водою, щоб перейти річку вбрід. Ун прилучився до останніх.
Вони йшли без перепочинку майже цілий день і надвечір перебрели через річку. Зненацька Вао спинилася й радісно скрикнула: слід знайшовся! На глею ясно виднілися відбитки ніг. Серед запахів ворогів добре розрізнявся дух сина Землі.