Одного вечора мамонт підійшов ближче, ніж звичайно, витягаючи хобота і нюхаючи дух, що йшов од чудного мінливого звіра. Він спинився нерухомо, ніби гранітна скеля, а потім ухопив велику гілку, потримав хвилину над Вогнем і стиха кинув її в середину багаття. Знялася хмара іскор, а гілка зашипіла, зачаділа, захрустіла і врешті зайнялася. Тоді мамонт, задоволено похитавши головою, поклав свого хобота на плече Нао, що дивився на все це не ворухнувшись. Остовпівши від здивування, Нао переконувався, що мамонти вміють поратися біля Вогню, як і люди, і лише запитував себе, чого ж вони терплять холодні й вогкі ночі.
З того вечора великий мамонт ще дужче звик до мисливців. Він допомагав їм збирати паливо, спритно й обережно годував ним Вогонь і дрімав собі в його жовтому або червоному світлі. Він розумів уже багато слів і жестів. Мова первісних людей у ті далекі часи не вирізнялася складністю; люди розмовляли одне з одним лише про найпростіші, буденні речі. А проте знання світу й розум мамонтів досягали в ту добу найвищого розвитку. Наприклад, їхній ватажок, вступаючи з табуном на нову невідому чи небезпечну місцевість, на деякий час затримував похід, посилаючи спочатку розвідку.
Мамонти все йшли берегом Великої річки, і скоро їхній шлях відхилився від того, яким уламри мали йти до свого племені. Досі річка текла на північ, тепер же повернула на схід і незабаром мала повернути назад, на південь. Нао занепокоївся. Коли табун не схоче покинути берег, з ним доведеться розлучитися. А так добре було жити серед цих велетенських лагідних приятелів. Після такої безпечності самотність буде здаватися ще лютішою. Вона обіцяє лише осінні дощі, ліси, повні хижаків, безмежні гнилі болота; тут доведеться невпинно берегтися засідок, боротися проти жорстокостей стихій та лукавства тигрів і левів.
Ранком Нао підійшов до ватажка мамонтів і сказав йому:
— Син Леопарда уклав спілку з племенем мамонтів. Його серцю дуже любо бути з ними. Він ішов би за ними завжди, але він мусить знову побачити Гамлу на березі Великого болота. Його шлях лежить на північ і до заходу. Чому б мамонтам не залишити берег Великої ріпки?
Він сперся на ікло мамонта; звір нерухомо вислухав його, а потім тихо хитнув своєю важкою головою і вирушив у дорогу, щоб вести табун, який і далі сунув собі берегом. Нао зрозумів, що це була відповідь велетня. Він сказав собі:
“Мамонтам потрібна вода… Уламри теж пішли б берегом…”
Та нічого не вдієш. Нао тяжко зітхнув і покликав своїх юнаків. Коли табун зник з очей, він виліз на горб. Звідти мисливець побачив удалечині ватажка, що дав йому притулок у табуні і врятував його від кзамів. Жаль за минулим і побоювання перед майбутнім стиснули Нао груди. Кинувши погляд на північний захід, на осінні степи й чагарники, він гостро відчув свою беззахисність і слабість, і його серце сповнилося ніжності до мамонтів.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Розділ перший
РУДІ КАРЛИКИ
Весь час ішли великі дощі. Нао, Нам і Гав брели по калюжах, блукали під мокрим гіллям, переходили гори, спочивали під деревами, в западинах і щілинах скель та в ярах. Це був час грибів. Всі троє мисливців знали, що ті гриби дуже лукаві, що вони можуть убивати людину, як гадюки; отже, вони їли лише ті, пізнавати які навчили їх діди. Тут їм сприяв також їхній нюх. Коли у них не було м’яса, мисливці ходили по дубовики, лисички та інші гриби. Вони знаходили їх під вологими кущами, мокрими дубами, порослими мохом та поїденими іржею, берестами й сикоморами, поміж слизькою травою, в сонних печерах, під захистом великих уламків сланцю, гнейсу чи граніту.
Тепер, коли мисливці вже здобули собі Вогонь, вони могли пекти гриби, настромивши на палички чи поклавши на камінь, а то й просто на глину. Уламри пекли також жолуді й корінці, інколи каштани, їли звичайні й букові горіхи, пили солодкий сік кленів. Вогонь був для них і радістю і лихом. Вони, вдаючись до різних хитрощів, боронили його від ураганів і дощів.