Ва з уламром одразу вибралися в дорогу. Вони простували на південь, горячи нетерпінням розгадати загадку, що мучила їх. Невідомість здавалася їм страшніша за всяку небезпеку. Інстинкт підказував молодим воїнам, що треба неодмінно з’ясувати, хто ж такі ці незнайомці і як захищатися від них. Унове завзяття врівноважувала Зурова розсудливість.
Вони йшли дуже швидко, майже не зустрічаючи на шляху перешкод. Стежки в цьому кутку лісу, здавалося, протоптали люди, які не раз ходили тут.
Ун усе ще відчував незнайомий запах. Довгий час цей запах залишався слабким і ледь уловимим, але опівдні раптом різко посилився. Ун, огорнутий нетерпінням, наддав ходи.
Ліс поступово рідшав. Ось відкрилася галявина, поросла окремими купами дерев, кущиками, папороттю. Тут і там виблискували болітця.
Ун зупинився нерішуче; у ніздрі йому вдарив густий дух, і він раптово скрикнув: на землі виднілися свіжі сліди. Можна було відрізнити відбиток широкої ступні з п’ятьма пальцями, подібний більше до відбитку людської ноги, ніж до сліду дріопітека.
Схилившись до землі, син Тура довго вивчав сліди і нарешті заявив:
— Лісовики недалеко. Вони ще не встигли дістатися до краю галявини.
Друзі знов рушили вперед. Серця в них швидко билися. Вони не минали жодного дерева, жодного куща, не оглянувши його. Пройшовши три-чотири тисячі кроків, Ун спинився як укопаний і, показуючи на зарості мастикових дерев, сказав тихо:
— Вони тут!
Молоді воїни здригнулися. Їхню дружбу чекало нове випробування. Про силу ворога вони нічого не знали. Унові було лише відомо, що їх двоє. Якщо себе він вважав рівним Нао, найдужчому серед уламрів, то Зур був у числі найслабших. Інші воїни були озброєні краще, ніж син Землі, та й бігали вони швидше за нього. Треба уникнути ближнього бою. Якщо у лісовиків нема пращ для дротиків, то перевага буде на боці уламра і ва.
— Чи готовий Зур битися? — запитав Ун з лагідною турботою в голосі.
— Зур готовий. Але спершу треба спробувати укласти спілку з лісовиками, як безплічки уклали колись спілку з уламрами.
— Обидва племені ворогували з рудими карликами!
Бажаючи прийняти перший удар на себе, Ун виступив уперед. Назустріч невідомій небезпеці штовхав його страх за товаришеве життя.
Просунувшись ще на сотню ліктів, Ун і Зур почали бродити серед мастикових дерев, надовго спиняючись і досліджуючи кожну прогалину у вітті. Але за масою зеленого листя важко було щось побачити.
Зрештою уламр не витримав і гукнув:
— Лісовики думають, що вони поховалися, але їхній притулок викрито. Ун і Зур дужі. Вони вбили махайрода й тигра!
Джунглі німували. Хоч би тобі звук у відповідь, — нічого, окрім шелесту вітерця, дзижчання червоноголових мух та далекого пташиного щебету.
Нарешті уламр крикнув зичним голосом:
— В уламрів нюх, як у шакалів, а слух, як у вовків! Двоє лісовиків ховаються за мастиковими деревами!
Зграя жовтоголових журавлів, спустившись над болітцем, посідала в заростях лотоса. Угорі над вершинами дерев ширяв сокіл. Удалечині пробігало стадо легконогих антилоп, осяяне нестерпно яскравим промінням сонця, що випалило траву.
Страх, обережність чи хитрість усе ще змушували незнайомців мовчати.
Ун налаштувався кинути дротик. Але, передумавши, зрізав кілька гілочок і заходився рівняти їх. Зур і собі взявся до цієї роботи.
Впоравшись, вони не поспішали атакувати. Зур, як завжди, волів виждати. Навіть Ун вагався. Проте думка про приховану загрозу ставала нестерпна для сина Тура. Він вставив гострий патик у пращу і пустив у чагарі. Гілка зникла серед густого листя.
Тричі друзі поновлювали свої спроби. На четвертий раз у заростях щось глухо скрикнуло, гілля розхилилося, і з-за купи мастикових дерев вийшла дивна волохата постать.
Подібно до Уна й Зура, вона стояла на задніх ногах. Спина була зігнута горбом, плечі, майже такі самі вузькі, як у ва, похилені вперед. Груди випиналися під кутом, як у собаки. Масивну голову з величезними щелепами і низьким спадистим лобом прикрашали гострі вуха, чи то шакалячі, чи то людські. Від лоба до потилиці тягнулося пасмо волосся, обабіч якого стирчали короткі й рідкі кущики заросту. Руки здавалися коротшими, ніж у мавп. У правиці прибулець тримав гостру каменюку.
Тіло в нього було сухорляве і м’язисте. Зріст — нижчий за уламрів, але вищий за рудих карликів.
Кілька хвилин він дивився своїми круглими очима на молодих воїнів. Шкіра на його лобі збрижилася. Вищирені здоровенні зуби люто клацали.
Ун і Зур уважно роздивлялися постать незнайомця, вивчали його рухи. Сумнівів не залишалося: перед ними таки людина. Камінь, який гість тримав у руках, уже тесаний. Лісовик стояв на ногах куди рівніше, ніж синьолюдки. В його жестах і подобі було щось таке, чого не побачиш ні в тонкотілів, ні в резусів, ні навіть у гібонів чи дріопітеків.