Юрко не дав їй доказати, затулив рота долонею. Він міг слухати все, що завгодно, лише не цю історію про Ореста Вайчишина.
Одначе Стефині слова вже розбудили те, що він так старанно ховав і присипляв у своїй пам'яті. Картини недавнього похорону дружини Ореста Вайчишина і його трирічної «гарної, як янголятко», дочки промайнули перед очима.
… Дві забитих труни на возі — велика й маленька. На маленькій сидить хлопчик у голубій вельветовій курточці, зляканий, з заплаканими очима, з шматком білого хліба в руці.
… Змарніле, схудле, але все ще гарне обличчя пана бухгалтера, вуйка Ореста, що йде за возом у святковому костюмі її чепурних чоботях «англіках».
… Легко полощеться на вітерці жовто-блакитний прапор, прикріплений до сріблястого держака, прикрашеного алюмінієвим тризубом.
Мовчазні постаті людей вздовж дороги й обличчя, обличчя, нерухомі, наче закам'янілі, з виразом подиву й глибокого страху: «Такого ще не було в нашому селі, такого й старі не пам'ятають».
Юркові аж горло звело судомою. Потрібно було кілька секунд, щоб збити, затоптати, погасити в пам'яті своїй, наче головешки з вогнища, ці непрохані яскраві спогади й оволодіти собою. Тьху ти, чорт! Йому, Юркові, завжди стає моторошно, коли отак раптом, несподівано заводять мову про те, що сталося в сім'ї пана бухгалтера. Він би її не повірив, що Вайчишин міг вчинити таке, коли б на власні очі не бачив двох трун із свіжоструганих дощок — великої й маленької. Пан бухгалтер ішов за возом з домовинами дружини й дочки в тому «елегантському» костюмі, в якому він усього лише три роки тому «брав шлюб» у церкві з гарною молоденькою полькою Іреною. Люди, що діється з вами? Ви ж свою кров губите. Отямтеся!
Юркові уста лишалися стиснутими. Безмовний крик пролунав у його душі, і в ній, наче в холодному порожньому лісі, прокотилася зловісна луна. Хлопець стер долонею піт з чола, тихо, переконано сказав дівчині:
— Слухай, Стефо, хіба ти не розумієш, що пан бухгалтер — то вар'ят. Ну, скажи, чи могла нормальна людина…
Стефа з обуренням перебила його:
— Тепер усі вар'яти. Згубити жінку, дитину маленьку…
Вона заплакала. Щоб утішити кохану, Юрко почав гладити її плече.
— Ну, чого ти? Відразу в сльози… Не суши собі голови чужою бідою. Не завжди будуть такі порядки.
— Поки гладкий схудне — худий здохне…
— Треба потерпіти, почекати.
— Будемо чекати, а тебе до Німеччини на роботу поженуть.
— Уже ганяли.
— В українську партизанку заберуть. Ще гірше…
— Там мені нічого робити.
— О, вони знайдуть тобі роботу…
— От ти яка! — обурився Юрко й навіть підвищив голос. — Усі ви такі. Баби… Кажу тобі — я все обміркував. Головне — якось протриматися, поки прийдуть совіти. Тоді боятися нічого. Для совітів не має значення, якої людина національності чи, скажімо, релігії. Їм на це плювати, в них усі нації одним миром мазані й ніякої різниці немає.
— Безбожники. До костьолу не ходять, не вінчаються.
— Е-ех, Стефо, слухай свого ксьондза, він тобі накаже. Ясна річ, при совітах ксьондзам не буде таких розкошів, як перше. Совіти взагалі релігію не дуже-то шанують, це правда, але таки й за совітів хто хотів, той і вінчався, й дітей хрестив, і службу божу в костьолі слухав. Не боронили. Та той же… — Хлопець мало був не навів як приклад Ореста Вайчишина, та вчасно прикусив язика. Ото ще напасть! Злощасний «пан бухгалтер» не йшов з думки й наче переслідував Юрка.
— Та хіба мало вінчалося в нас за совітів! — сказав він поспішно. — Тільки перед війною на Великдень п'ять весіль було на селі. Я ж пам'ятаю.
Стефа вже не схлипувала. Юркові докази, видно, здавалися їй переконливими, але вони не могли цілком заспокоїти її.
— А де ті совіти? Скільки їх чекати? Може, й не дійдуть сюди.
— Дійдуть! — упевнено заявив хлопець. — Вони вже біля Києва. Місяць-два — й будуть тут. Вони тепер швидко йдуть. Герман уже не той. З кожним днем слабіший.
Добру хвилину тяглася мовчанка. Юрко й Стефа думали про одне й те ж саме — про своє майбутнє, але думки їх бігли різними стежками.
— Ну, гаразд, прийдуть твої совіти… — зітхнула дівчина. — Гадаєш, українці перестануть мордувати поляків?
— А чому ти говориш тільки про українців? Твої поляки що, ні в чому не винні? Хто хутір Дубки спалив? Святий Миколай?
— Дубки, Дубки… — похитала головою Стефа. — А хто перший почав? Адже до Дубків українці спалили два польських хутори, а в Кривичах вісім родин замордували за одну ніч. Що полякам було робити? Чекати, поки з Дубків до них знову ваші гайдамаки прийдуть?