Ранок до вас у палату заглядає несподівано, як заступник головного лікаря по господарчій частині. У коридорі починається зміна караулу: на пост заступає нова медсестра. Ваш найближчий сусід по палаті виймає з тумбочки окуляри, ретельно протирає їх, а тоді, примружуючи одне око, до другого приставляє скельце, наче лорнет, і довго й уважно дивиться.
– Куди це ви? – прокидається Валігура.
– На пост! – відповідає колишня виразка шлунка. – Сьогодні моя симпатія заступає.
– О, діло буде. Ви вже теж ідете на поправку, – втручається Козак. – Це перша прикмета. Передайте жінці, нехай негайно принесе вам дзеркальце, піжаму, одеколон...
– .. І модний широкий галстук, – додає Валігура. У палаті лунає сміх. Перший ранковий сміх.
– Мічений, – раптом чуєте ви своє прізвище, – вам уже пора ходить. На сніданок, – запрошує вас дієтсестра таким голосом, ніби збирається вас пригостити за свій рахунок.
– Я з задоволенням, – кажете ви.
У коридорі хворі вже займають столи: дружно, весело, життєрадісно, як у вашому дворі «козлятники».
– У вас що? – питає роздавальниця.
– Апендицит.
– Який день?
– Третій.
– Перший «а»...
– Що – перший «а»? – перепитуєте, ніби ви не в хірургії, а в дитячому садку.
– Стіл перший «а», – ставить перед вами ріденьку кашу роздавальниця.
– Тут одне зернятко доганяє друге, – пояснює вам сусіда.
Ви нічогісінько в цьому не розумієте і тому питаєте:
– Де?
– У каші, – кидає нашвидкуруч він, забувши навіть розреготатися, бо зайнятий своєю справою.
У хірургії жартують всі: медсестри, хірурги, няні (дуже рідко), професор, доцент і, звичайно, хворі. Найбільше жартують «безсовісні»,
Безсовісні – це ті, що ходять повз післяопераційну палату і регочуть так голосно, що медсестра не чує, чи там стогнуть, чи теж сміються.
– От безсовісні, – каже вона. – Тихіше, ви ж у лікарні, – нагадує вона їм. – Там тяжкохворі, – показує вона на післяопераційну палату.
– Ох, безсовісні, – ледь вимовляєте ви пересохлими губами. – Завтра-післязавтра і вони будуть отак лежати.
І справді, «безсовісні» лягають на ваше місце, а ви ходите вже повз ту палату і гомоните, жартуєте, тільки не регочете – боїтеся, що розійдуться шви.
– Совість у вас є? – цікавляться медсестри і вказують на ту палату, де вчора лежали ви.
– Ох, і люди! Ох, і безсовісні! – чуєте ви з палати і затихаєте. Тоді набираєте серйозного вигляду і йдете по коридору, зупиняєтесь біля вікна й даєте першу консультацію новоприбулому з таким виглядом, начебто ви все життя те й робите, що тиняєтесь по лікарнях.
– Підв'язуйте простирадлом живота. Це лікарі не всім радять, але, між нами, не всі це й знають. Цьому в інститутах не вчать.
– А під час операції дуже болить?
– Під час операції зовсім не болить, – кажете ви. «А втім, звідки мені знати! Був же під загальним наркозом». – Після операції трохи болить. Але то вже не страшно. Біль швидко проходить, як любов після весілля.
– А що у вас? – зупиняє товариш ще двох, що вийшли після сніданку і чергових «променад» на «рандеву» у коридорі.
– Апендицит, – водночас ледь не вигукують вони.
– Скажіть, дуже болить, коли ріжуть? – перевіряє ваші дані товариш.
– І не чути...
– А чого ж ти верещав, що ми у палаті вуха затикали? – перебиває його напарник.
– Хто-я?
– А що ж – я?
– Та ти що! То ж водночас зі мною на сусідньому столі жінку різали. Вона й кричала...
– Отаким басом?!
– Під час операції не тільки басом закричиш, вовком завиєш.
Новоприбулий іде в палату. Йдете за ним і ви. Адже колись ви тут лежали. Тепер у вас таке враження, ніби ви повертаєтеся з госпіталю в рідну військову частину.
– А-а-а! Привіт! Ну, як справи? Вирізали? Молодець! А ти боявся, – летять звідусіль голоси.
Ви залишаєте палату, але рожевощокий не залишає вас і своїх тепер уже банальних запитань.
– Якщо хірург не черкне випадково по кишці ножем, то не страшно, – кажете ви, щоб він тільки відчепився.
– А таке може трапитися?
– А чого ж не може?! Все може. Може трапитись, що ви потрапите до хірурга, може, до доцента, а може, й до студента шостого курсу. Як кому пощастить...
– А якщо попередньо домовитися? – його губи ледь не торкаються ваших вух...
– Тоді й професор може!
– А професор як?
– Бетховен, – згадуєте ви слова Фартушняка.
– Хто, хто?
– Бетховен, композитор такий, – кажете ви. – Пальці тонкі, ніжні й точні, а око зірке, як у чемпіона з стрільби з пневматичного пістолета. Зрозуміли?