– Смієтесь, – сердиться дядько, і його щоки спалахують, як начищені довоєнні п'ятаки з червоної міді. Він круто повертається і тікає від вас у палату.
Розділ VII. Коли слід чекати виписки
Виписки ви чекаєте, як модниця чобіток, висланих поштою. Ви ждете і думаєте, чому ж не заходять хірурги, професори, доценти. Чому ніхто з них вами не цікавиться перед тим, як удруге вас пустити в світ, щоб ви творили там свої незакінчені діла. Оскільки у вас апендицит, та ще й не який-небудь, а голубий, найлегший, то не думайте, будь ласка, що до вас у палату хтось з названих осіб хоч загляне. Єдине, на кого ви ще можете розраховувати, це на старшу медсестру. Вона завітає до вас у палату і скаже:
– Мічений, документи вам виписані. Ми готові.
– Але не готовий я.
– За чим затримка?
– За штаньми, – кажете ви. – І сорочкою. Треба ж жінці подзвонить. Хай приїде, привезе.
– Дзвоніть, – коротко кидає вона, ніби розбиває фразу об цементну підлогу.
– Рано тебе щось, синок, виписують, – каже Козак.
– Рано, – погоджуєтесь ви й думаєте, що Люба, ця золотистокучерява німфа у вигляді постової медсестри, чергуватиме тільки післязавтра.
– Рано, – зітхаєте ви. – Та й живіт щось здуває. Медсестра дала парочку синіх таблеток. Трохи начебто легше стало...
– Не страшно, – блимає очима найближчий сусід. – Не вийдуть природно – ще раз операцію зроблять. Раз сюди потрапив – звикай.
– Фурункул, – по-вченому кажете ви, – фурункул вам на кінчик язика.
– Завбільшки з м'яч, – додає, як завжди, Валігура, не уточнюючи, який саме м'яч він має на увазі. Ви висловлюєте йому свою вдячність, одначе в очах у вас щось близьке до тривоги і смутку.
– Щось рано тебе виписують, – наче в унісон Козакові, заявляє ваша дружина крізь телефонну трубку й електричні розряди в ній.
– Рано, – погоджуєтесь ви,
«Ще ж хотів Любину адресу записати. Чи хоч телефон». Останніх слів ви в трубку не кажете. Їх ви промовляєте подумки.
– Дуже рано. Чимось я хірургу не сподобався. А може, через апендицит. Каже, з таким апендицитом, як у мене, за часів академіка Грекова прямо з операційної відправляли додому, а на третій день дозволяли брати участь у народних танцях.
– Ну, гаразд. Після обіду я за тобою приїду. А взагалі – це щось дуже рано. Ти там нічого не накоїв? Бюлетень видали чи довідку?
– Бюлетень, – маловпевнено стверджуєте ви, бо його ви ще в очі не бачили, як і свого апендикса під час операції.
«Накоїв! Що ж я справді накоїв?! – піднімаючись по східцях на третій поверх, запитуєте ви самі себе. – Сказав завідуючому відділом, чому телефон-автомат не поставлять на поверсі, щоб не опускатися так низько? Ні, здається, не це. Що ж могло бути?»
А все так просто. Ви й не догадуєтесь, бо все те хоч робилося за безпосередньою вашою участю, але без вас. Все почалося з учорашнього дня. Після того, як до вас у палату завітала медсестричка.
Одягаються медсестри в лікарнях інтригуюче, і ви в перші дні не можете зрозуміти, для чого це робиться. І тільки тоді, коли нарешті операція і болі позаду, вас осяває думка, як німб.
«Все зрозуміло, – ляпаєте ви себе по голові, як кожний вчений перед великим відкриттям, – їх підбирають і одягають так зумисне для того, щоб хворі швидше піднімалися на ноги».
Якщо ви помічаєте, що халатик у медсестри значно коротший, ніж дозволяє мода і завідуючий відділенням, ви обов'язково не стримаєтесь і запитаєте:
– Валю, у вас сестричка теж медсестра?
– Ні, а що?! – насторожується вона. – У мене взагалі сестри нема.
– Тоді все зрозуміло.
– Що зрозуміло? – покривається вона плямами, які проступають навіть крізь густий прошарок компактної пудри «Лакме», і про себе думає: «Я тобі сьогодні, здається, маю поставити гірчичники. Я тобі їх поставлю!»
– Так що вам зрозуміло? Чого ви посміхаєтесь?
– Що ваша сестричка такий коротенький халатик не носить, бо у вас її просто нема.
– Ї все? – розчаровано питає медсестра.
– Ні, не все. Ще є одне питання: скажіть, халатик ви шили на першому курсі чи ще до вступу в училище?
– У вас температура нормальна? – кладе вона вам руку на чоло. – Дивно! Нормальна, – без градусника визначає вона. – Пора вже виписувати.
Після цього медсестра виходить і сідає на своєму посту з таким розрахунком, щоб найдосконаліша її сторона була повернена у бік алати.
– Ви, мабуть, і конкурс проходите? – тримаючись за живіт, цікавитеся у медсестри, наблизившись до її столу.