Найхарактерніше для цих розповідей те, що вони, як і мисливські історії, є найправдивішими і завжди підкріплені відгуками свідків і співучасників.
– Сам бачив, – каже ваш співбесідник. – На моїх очах це сталося...
– Ви, мабуть, не повірите, – почне другий, – але це чистісінька правда...
– Я це як зараз пригадую. В одній же палаті лежали, – продовжить третій. – Він отак лежав, як ви. Навіть, здається, операція в нього така ж була. Ну, звичайно, така...
Збагачуєтесь на ці легенди й ви, але вже тоді, коли вас нарешті виписують з післяопераційної палати.
Вас кладуть у палату № 7, де уже лежить двоє, а третій сидить з поясом і бритвою в руках.
– Бритву треба доглядати, як жінку, – голосно каже він до вас замість відповіді на привітання. – Інакше зіпсується. Це бритва ще мого діда.
– Це точно, – кажете ви, маючи на увазі жінку, а не бритву.
Невеличкий, як дитя, чоловічок сидить з перев'язаною домашнім рушником головою і сам до себе посміхається. Судячи з торбини, з якої він виймає, як із солдатського кисета, зелену пасту для бритви, помазок, мило, йому до хірургічних відділень не звикати. А його скептицизм і вдавана байдужість до життя говорять, що й до операцій він теж звичний і що переніс їх більше, ніж запам'ятав.
– Як ваше прізвище? – цікавиться у нього медсестра із свіжим рум'янцем і температурним листком.
– Видно, щойно поступив, – робите логічний умовивід ви.
– Що? – прикладає він долоню човником до вуха.
– Прізвище? Як ваше прізвище? – гукає йому сестра прямо у вухо вловлювач.
– Я не глухий. Чого ви кричите? – сердиться він. – Я усе чую. Добряну. Моє прізвище Добряну.
Навпроти нього, по діагоналі від вас, лежить молодик з профілем Байрона і кучерями Олександра Сергійовича Пушкіна, тільки в світлішій обробці. На його тумбочці поруч з журналами стоять мімози й тюльпани, які є не тільки окрасою його життя і палати, але й свідченням того, що хтось до його профілю і кучерів не зовсім байдужий. Про це не важко догадатися, бо поміж мімоз стоїть у рамочці фотокартка юної особи, якій би демонструватися на екранах телевізорів, але оскільки в неї такої можливості нема, то Байрон (як ви називаєте його про себе) демонструє її в палаті перед собою й відвідувачами.
– Моя наречена, – не без гордості каже він, перехоплюючи ваш погляд, Все це – мімози, тюльпани, журнали, фотокартки її під ліжком «утка» й «судно» – говорить про те, що Байрон, він же за температурним листком В. М. Затулидірковський, заліг тут надовго і всерйоз.
– А я думав – це вирізка із журналу мод, – відповідаєте ви так, ніби стверджуєте істину, що всі чоловіки-красені викликають в інших чоловіків якусь незрозумілу злість і неприязнь.
– У тебе що за операція? – питає вас Добряну.
– У мене дві, – показуєте ви йому два пальці. – Дві операції. Спочатку апендицит, а тоді загальний перитоніт.
– Сюди тільки попади, – махає рукою він. – Вважай, що навічно прописаний. Живим не випустять. Я тільки те й роблю, що по хірургах їжджу. Уже й баба кинула.
Ви намагаєтесь йому заперечити. Водночас гукає щось Байрон, але Добряну нікого не слухає. Він на все скептично махає рукою, каже, що «тепер лікарі нічого не знають». Тільки дисертації пишуть, і до них нічого звертатися.
– Чого ж ви до них ходите? – цікавитесь ви.
– А шву вже зняли? – в свою чергу питає він вас, і ви розумієте, що з ним багато не поговориш. – Шву зняли? – кричить він до вас.
– Кого? – перепитуєте ви.
– Шву!
– Аа! Шву! – догадуєтесь ви. – Ні, ще не зняли. Не сьогодні, то завтра, казав доцент.
– Який день?
– Середа!
– Після операції який?
– Восьмий.
– Через два дні знімуть. Тоді легше буде. Можна на деякий час на поправку й додому. А тоді приготуйтесь знову сюди.
– Тільки не сюди. Більше я до дисертанта-доцента не піду. Краще вже до практика. До того, що кожен день ріже.
– У тебе що було? – знову питається Добряну, і ви розумієте, що перший раз він нічого не почув.
– Апендицит, – сердитесь. – Перший раз апендицит, а тоді ще різали...
– Вибухнув?
– Як вибухнув?
– У животі, питаю, вибухнув? Чи встигли нормальним вирізати?
– Нормальним, – відповідаєте ви і дивитеся на Добряну, котрий пригоршнями ковтає для чогось соду і змочує на голові рушник.
– Тобі повезло. А в мого сусіда син спортсмен, – не поспішаючи, заявляє Добряну. – Так у того на біговій доріжці вибухнув.
– Як так?
– А от так! Суддя підняв пістолет, вистрілив, а апендикс від цієї... Як же її?