– Детонації, – підказуєте ви.
– От-от, від детонації і вибухнув. Не врятували.
– Такого не може бути, – заперечуєте ви на правах того, що в хірургії теж не вперше і теж дещо бачили і знаєте.
– Я тобі кажу, було. Добряну не бреше.
– Це могло бути, – втручається третій товариш, про якого у вас склалося враження, що він взагалі глухонімий. – От у нас, у районі, випадок трапився. Я лежав у палаті з одним інженером. Молодий, років ваших, – показує він на профіль Байрона. – Теж прооперували. Чи то перитоніт, чи то резекція. Словом, заходить до нас у палату професор. Все чин чином. Не сам. З асистентами. Медсестрою. «Ну, як?» – питає він інженера. «Дякую. Добре, – каже той. – Тільки, коли сплю, мене якісь дивні звуки переслідують. Наче десь годинник цокає». – «Не може бути, – каже професор і прикладає вухо до живота хворого. – Так і є. Я так і думав», – заявляє перелякано він. «А ви чули, Юлію Вікторовичу, ці сторонні звуки?» – звертається він до свого доцента.
Доцент і собі прикладається до живота, але через стетоскоп. Дивимось, а у нього раптом очі починають лізти на лоба. Він так страшно дивиться на мене, що я подумав, чи не розійшлися у мене несподівано на животі шви, як колись на новокупленому костюмі.
– Міна, – підняв він на професора очі. – Міна уповільненої дії. Цокає, як годинник.
– Чому ви думаєте, що міна? – запитав професор.
– А що може так цокати, крім міни?
– Сам годинник, – відповів професор, – і я дуже радий. Вашу руку, пацієнте, і ваше ім'я.
Той йому подав те і друге. «Кріпіться, – сказав професор. – Я його цілий тиждень шукав, Я все міг думати, але щоб мій годинник потрапив вам до кишечника, такого я уявити не міг. Я його знайшов, я його й дістану, – сказав упевнено професор, по-войовничому піднімаючись з стільця. – Мене тільки цікавить одне, доценте, хто його туди зашив і що це за нерозумні жарти. Адже я годинника, здається, поклав в ординаторській, а цьому хворому операцію робили виг?!»
Обличчя доцента покрилося, як поле, маками. «Ну, гаразд. Все це в наших руках. На операційний стіл його і негайно».
– А може, я з тим годинником якось переживу? – ледь не плаче інженер. – Я вам, професор, заплачу.
– Дорогий мій, – каже професор, – для мене не годинник цінний, а напис на ньому. Це ж від самого міністра. Аби не це, я б вам і двох не пожалів.
Словом, хлопця прооперували того ж дня.
І що б ви думали?
Чорний зробив невеличку паузу, і в палаті стало тихо-тихо, як у чоботі.
– Ніякого годинника там не було? – порушив тишу Байрон.
– У тім-то й річ, що годинник був. Але не професорів, а операційної медсестри, – відповів Чорний.
– Та це що? – втручається Затулидірковський. – От і зі мною стався випадок. Так це усім випадкам випадок. Професор одному хворому у кишечник штучне око зашив.
– Древній, як світ, анекдот, – кажете ви з неприхованою до нього неприязню.
– Це не анекдот. Ви послухайте.
– Ну, ну? Цікаво!
– Поклали його в нашій палаті. Ось на цьому ліжку лежав, – показує на своє ліжко Затулидірковський. – Хлопець здоровий. Червонощокий. Молоко з суницями. Як близько підійдеш, так від його щік і сам нагріваєшся. А це... Минув день, минув другий, В'яне чоловік. Шкіра, як он у діда, – показує він на Добряну. – Хоч на барабан чіпляй. «Як справи?» – питають його. «Погано, – каже. – Як ходжу, то у животі щось клацає». Скликали консиліум. Прикладали трубки й до живота, і до вуха. «Нічого не чути», – кажуть. Він тоді підводиться і як трясоне животом, а в ньому – клац-клац. Наче там хтось затвором берданки грається. «П-с-с!– каже професор. – Ану сюди настільну лампу і рефлектор». Просвітили його. Професор як глянув, тут і знепритомнів. Йому нашатирний спирт до носа. Уколи якісь. Ледве відкачали діда. «Що таке?» – питають. А він їм у відповідь щось по-латині. Потім мені медсестра переклала. Сказав, щоб очі в цьому місці були, вже бачив, а щоб зуби... Рідкісний випадок і в медицині досі не відомий. Прооперували хлопця. До тих зубів, а то звичайні щелепи з нержавіючої сталі. Чиї – встановити зразу вдалося. Старшої медсестри. Кажуть, як погасло в операційній світло, вона крикнула: «О боже, а скарай їх!» Це про електриків, а зуби випали. Так і зашили їх. У темноті. Коли це приходить професор і питає: «Ну, як операція?» – «Успішно», – відповідають. «Зуби вийняли?» – «Вийняли». – «А око?» – «Та нехай, кажуть, там залишається, воно ж кругле! Не хотілося сліпу кишку різати. Шкоди ж не завдає». А професор як розкричиться. «Негайно, – каже, – поки він від наркозу не відійшов, назад його в операційну і око виймайте». Вийняли і те око в хлопця. Кишка як була сліпою, так і залишилася. І що ж виявилося? Воно не просто штучне око було. А там був схований якийсь південноафриканський діамант, що світився синім полиском навіть уночі. Двадцять чи тридцять каратів. Капітал. Кажуть, професор його від жінки ховав. І носив в очній роговиці – це було єдине місце, де дружина не могла тих коштовностей знайти. Отака історія, – закінчив Затулидірковський. – На власні очі все бачив. Хворий зміг би підтвердити. Та, на жаль, він третьої операції не переніс. Коли йому сказали, скільки той діамант коштував, так він одразу зомлів і вже не відійшов. Пережити такого не міг.