– Мамочко, для чого ти мене на світ народила?
Ні медсестра, ні хірург (та, напевне, й доцент) на це питання відповісти теж не можуть. Валігура засинає.
Ви збираєтеся знову розпочати незакінчений діалог і теж не проти того, щоб поставити декілька питань, але в цю мить не витримує ваша дружина.
– Я більше не можу, – раптом заявляє вона. – Прийду завтра.
– Ти мені так і не сказала: у мене апендицит знайшли?!
– Знайшли.
– В руках хірурга не розірвався?
– Не знаю. Але мені знайома медсестра по секрету призналась, що в тебе був голубий...
– Який? – ви хапаєте її за руку й робите відчайдушну спробу здаватися перед нею бадьорим і мужнім.
– Голубий, – повторює вона.
– Голубий?– кажете з острахом ви, збираючись самі собі влаштувати ще один загальний наркоз, який у побуті іменується втратою свідомості.
– Ти не лякайся. Кажуть, це зовсім не страшно.
– Але я про такий не чув. Хворі розповідали про гострий, гангренний, флегмонозний, катаральний...
– Оце, здається, і є катаральний. Сестра казала, що його хірурги називають голубим. Таке трапляється дуже рідко. Майже ніколи.
– Дивно. Мабуть, тому й під загальним наркозом?!
– Мабуть, – каже вона. – Тільки ти не падай духом.
– Не буду, – кажете ви і відчуваєте, що мурашки на вашій спині зараз вийдуть на старт.
– Голубий апендицит, синок, це звичайний катаральний. У тебе, значить, взагалі не було ніякого апендициту. Видно, неточний діагноз поставили, – чуєте ви знайомий голос. Ви повертаєте голову і тільки тепер пізнаєте сусіда по палаті № 7. Це той, що уже переніс 16 операцій, не рахуючи сьогоднішньої. Прізвище його Козак.
– Голубий апендицит, – пояснює він з французьким прононсом, бо одна ніздря у нього зайнята шлангом, через який проходить кисень, – це той, синок, з яким бігають за дівчатами, не боячись, що він прорветься, до ста з половиною років. Даремно тебе прооперували. Видно, хтось неправильний діагноз поставив.
«Хто ж, як не Фартушняк, і... доцент», – хочеться сказати вам.
– Мене спочатку хотіли виписувати, – кажете ви і чуєте, що старт мурашками на вашій спині уже взято і вони роблять, здається, дванадцяте коло навколо лопаток.
– Ото й треба було, синок, уже давно сидіти вдома...
– А для чого ж загальний?
– Мабуть, щось шукали. Хотіли встановити, що ж тебе все-таки поштрикувало, синок. Боліло ж, еге-е? .
– Хто його зна, – механічно відповідаєте ви, і вам раптом себе стає жаль. «Невдача, – думаєте ви. – Проклятий Фартушняк! Теж мені друг зі своєю міною уповільненої дії. Але куди ж дивився Місюрський? Доцент? Що ж він там мацав? Мак-Бурней. Симптом Щоткіна-Блюмберга. Очі б їм повилазили. Не було у мене ніяких ні симптомів, ні Блюмбергів. Правильно сказав професор. Коліт. Ні, понесло мене сюди. У палаті тринадцяте ліжко. Один виписує, другий оперує, третій каже – сорочка навиворіт. Здуріти можна. От і не вір після цього в забобони. Швидше б виписатися. Тепер мене в лікарню ніхто не затягне. Хіба що непритомним візьмуть», – клянетесь ви і засинаєте, забувши попросити обезболюючого.
Розділ VI. Коли настає пора великих перемін
Болі, як і сторожі, приходять надвечір.
– Сестро, сонечко ти моє, – стогне на ліжку Валігура.
– Чого тобі?
– Укольчик. Обезболюючий. І снотворне, – просить він у неї.
– На обезболюючі ліміт кінчився, а снотворне можу дати, – каже сестра.
– Ой, ой, йой, – вплітаєте в цей діалог і ви свої звуки.
– А вам чого? – підходить сестра до вас.
– Хоч трохи ніжності й ласки.
– Завтра вранці прийде Сергій Іванович, – каже вона. – Він вам зробить таку приємність. Потерпіть.
– Не треба, сестричко. Не кажіть йому нічого. Він завтра мені шви зніматиме.
Вона посміхається посмішкою переможця і йде з палати, як артистка під аплодисменти зі сцени, знаючи, що в неї ноги значно кращі, ніж голос, і вона від того не в печалі.
– Пора великих перемін, – каже Козак. – Раз, синок, ти вже сестру доглядаєш, а не вона тебе, то й додому час. Та й дзеркальце ти з жінчиної сумочки, здається, сьогодні попросив. Гребінець. Це перші ознаки того, що йдеш на поправку. Хірург помітить – негайно випише.
Вони по цьому в основному орієнтуються. Вважай, що тепер тобі тільки телефон залишилося дати медсестрі або адресу: «Головпошта, до запитання».
За вікном на землю опускається ніч, а в коридорі хірургії спалахує світло.
«Найдовші ночі у хірургії, – думаєте ви, – і в сторожа, якщо він страждає безсонням». Спить Валігура, як спокійний пасажир у залі для транзитних. Ви йому трохи заздрите.