Я закричав, але з горла в мене не видобулося ані звуку, тільки мав роздертий рот, поставлене руба волосся, роздерті очі, а серце моє почало розширятися, шалено помпуючи кров, готове от-от розірватися. Я кричав, і від мого безгучного крику страховище почало смикатися, крутитися, воно якось дивно запищало, заскавуліло, впало з ліжка і, тремтячи, та звиваючись, та й б’ючись у конвульсіях, поповзло до дверей. Двері самі розхилилися, вдарившись глухо об одвірок, і в келію мою почав заповзати туман. Вкочувався сивими хвилями, заповнюючи мешкання сморідливим, із запахом сірки, смоли і падла димом, а я все ще не міг впинити свого крику, безголосого і тим більше жахкого. Бачив, як волочиться підлогою довжелезний пацючий хвіст, як б’ється він об підлогу, — і та підлога починала горіти.
Я отямився. Схопив укривало й почав збивати вогонь, топтав його, бив, падав на нього сам, гасив його руками, аж поки вистачило свідомості. Тоді почав западати в чорну прірву й вимкнувся із цього світу, а коли отямився, побачив, що лежу на обгорілій підлозі в келії, двері якої були широко розверсті, надворі туман розрідився, і я виразно чув, як пиляють тертичники колоди на дошки. Пахло сосновою тирсою.
Увечері пішов до ігумена, отця Іларіона Левицького, бо він мені прийти наказав. Захопив із собою переписане одне із «Слів» Дмитра Туптала, щоб показати, чи не розучився мистецтва краснописання. Слово звалося «Ісповідання». Вгорі я намалював атраментом заставку з рослинним орнаментом в рамці. Потім атраментом, а більше кіновар’ю, написав заголовка: «Молитва та Ісповідання до Бога, чим кладеться початок на повсякденне спасіння. Твір святого Димитрія, митрополита ростовського, чудотворця». По тому кіновар’ю-таки намалював літеру «Оу»[7] — красну, де «о» було з пишним, атраментом мальованим хвостом, а всередині його — маленьку «у». Потім ішов текст, переписувати який ігумен недаремно засадив мене — очевидно, вважав, що той буде корисний моїй душі при покуті: «Знайди усамітнене місце, і, бувши в самоті, обдумай своє життя, і, приводячи в розум усі гріхи, учинені тобою від юності, сповідані та несповідані, згадай усе та зітхни з глибини серця, бий у груди, коли тобі буде можна, і заплач. Уставши, впади на коліна і вознеси розум свій од землі до Божого престолу, біля якого стоять херувими та серафими, де уздриш розумними очима Бога, що сидить на високому і знесеному престолі, котрий бачить прихід твій і знає всі дороги твої, а коли побачить, що ти хочеш говорити, впади біля ніг його премилосердних і почни зі страхом йому говорити таке».
Потім я намалював заголовок: «Початок Ісповідання», викреслив велику, розлогу красну літеру «Б» із завитками у слові «Боже», а далі переписав звернення до Бога, після якого дрібнішим шрифтом подав приміту: «Тут усі гріхи свої докладно кажи тихо вустами, ніби у вуха Господні шепчи із соромом та стидов’ям лиця твого, трепечучи серцем і зі сльозами кажучи». Більше я сьогодні тексту написати не зміг, бо після своєї неймовірної пригоди не мав сили, а був охлялий, умучений, руки й ноги мене погано слухалися, голова йшла обертом, а в очах стояла мла навіть тоді, коли туман розійшовся. Єдине іще, на що я спромігся, — пропалити собі в печі, сходивши надвір до тертичників та рамників і набравши собі трісок та обрізків. Вогонь загорівсь у моїй печі відразу, і якось дивно він палав: гудливо, несамовито, сердито. Я лежав на ложі своєму, від якого відходив гострий і неприємний дух, і, дивлячись на вогонь, уряди-годи поринав у забуття, аж доки не дійшов сяк-так тями. Тільки тоді зміг сісти за писання й малювання і не скажу, що роботу зробив якнайліпше.
Але ігумен моєю працею був задоволений.
— Не помилився, — мовив він, — майстер краснописання ти знаменитий. Працюй на славу Божу, і він тобі допоможе.
Хлопець приніс нам чаю, не з буквиці[8], а справжнього, з додачею духмяного різнотрав’я, та й цукру-канару, — пили ми його із полив’яних гарних кухликів.
— Сьогодні думав над тим, що повів мені вчора. Гадаю, що мислиш розумно, але не безгрішно. Гріх не завжди, отче Михайле, чиниться діями нашими, а більше помислами. Інколи я міркую: чи не є гріхом пізнавати Божі тайни буття нашого і чи наше це діло? Наша мета — жити праведно, а Боже — судити доброчинність нашу, бо часом те, що доброчинним звемо, здається нам таким, а не є ним насправді. Через те в твоїх речах одне стурбувало: це те, коли сказав: жити без зла чи без диявола — не жити, а йти у смерть. Согрішив ти, так думаючи, бо в Божий промисел своїм малим розумом втручаєшся, а розум людський, навіть найбільший, ниций є.