— Досить, панотче, — сказав кухар, і я зморено розігнувся, в очах у мене мигали зірочки. Він же стояв навпроти мене, широкий, барилькуватий, і дивився чи іронічно, чи зневажливо. — Дивний ви, панотче, — сказав, розглядаючи мене. — Скільки я вашого брата перебачив, не було такого.
— Мабуть, я грішніший інших, — мовив, обмиваючи з тіста руки.
— Авжеж, — спокійно сказав пекар. — Коли б не були грішні, то не закували б вас у заліза і не прислали б на покуту. Дуже ви красні на обличчя, панотче, на жіночок, певне, ласі?
Він засміявся, розтуливши широкого, як верша, рота, а я подивився на нього спокійно й холодно, аж погасив він сміх і здивовано, а може, й нетямкувато на мене подивився.
— Нє, ви якийсь чудний, — буркнув. — Придивляюся до вас і не втямлю, що ви за їден.
— Цього й сам ще не втямив, — сказав я, покірливо всміхаючись. — Що мені робити зараз?
— Принесіть дров, — грубо й трохи невдоволено сказав пекар. — І побільше!
Я вийшов із пекарні. Монастир дзвенів пилками, стукав молотками, рипів возами, розлунював погуками. Скрізь кипіла робота, снували люди, нахилялися, підіймалися, спускалися, тягли ноші, змішували з піском вапно, кидали лопатами пісок та глину, складали дошки, мурували стіни — все було залито яскравим сонцем, а мені вкотре здалося, що все це — театр тіней від чарівного ліхтаря.
Рубав дрова. Піт стікав по обличчі, але я був ніби лялька у вертепі: зводив сокиру й опускав, поправляв колодку, а тоді знову опускав сокиру. Не бачив нікого й нічого, не помітив, що біля мене зупинився сам ігумен Іларіон Левицький, котрий був водночас і київським ректором, а мені, як особі покутній, не годилося бути аж так безпошанівним, аби не помічати таких персон.
— Зупинися, панотче Михайле! — почув я іронічний голос його превелебності, і сокира вилетіла в мене з рук та й, задзвенівши, покотилася по дровах та колодках.
Отець ігумен, а заодно київський ректор, засміявся.
— Про щось задумався, панотче, — сказав, — аж нічого біля себе не бачиш.
Перепросив його превелебність і поцілував йому руку. Він мене благословив.
— Дивно бачити тебе тут у залізах, — сказав отець ігумен.
— Кожен у цьому світі, — сказав я, — має відстраждати повинно чи безневинно.
— Безвинно страждав хіба Христос, — мовив ігумен. — Давно не випадало нам здибуватися, відколи покинув ти alma mater. А я мав надію, що вийде із тебе чудовий професор.
— Spes aliat, spes aesalit[4], — сказав я.
— Заважкою роботою наділив тебе отець Георгій, — буркнув отець Іларіон. — Зайди до мене після вечірні.
— Мене на ніч зачиняють, — сказав я.
— Чому? — здивувався ігумен, він тільки недавно приїхав із Києва і таки нічого про мене не знав.
— Бо кілька разів хотів із монастиря піти.
— Втекти?
— Ні, ваша превелебносте, тікають потайки, я ж ішов із монастиря не ховаючись.
Ігумен озирнув мене пильно, очевидно, запідозрив, чи несповна я розуму. Але був мудрий, знав я це із alma mater.
— Гаразд, — сказав, — поговоримо. Накажу, щоб на ніч не зачиняли. Ти ж пробував покинути монастир не вночі?
— Удень, — сказав я смиренно. — На очах в усіх.
— Задумавшись?
— Так, ваша превелебносте. Маю такий гріх.
У цей час із дверей викотився пекар, він весь розцвівся, кланявся і якось бочком підступав до його превелебності, щоб поцілувати йому руку. Наблизившись до мене, раптом озвірився і, хоч раніше казав мені «ви», перейшов на непошанівне «ти».
— Принеси дров! І побільше! — і відразу перелив свій голос на улесливий: — Яке маю щастя бачити вашу превелебність! З приїздечком, з прибуттячком! Цмок! Цмок! — він підхлібно цмакав ігуменову руку, і я побачив, що по тонкому обличчю отця ректора київських шкіл та ігумена монастиря пробігла тінь обридження.
Я присів навпочіпки й почав накладати на руку дрова. Згори почув спокійний, але владний голос його превелебності:
— Щоб ти мені до отця Михайла з неповагою не ставився. До речі, від завтра він буде відставлений од роботи в тебе, а тобі надішлю іншого помічника. Чи ти його зачиняєш на ніч у келії?
— Отець келар, ваша велебносте, — схилився пекар, — ключі мені поки що не ввіряли.