Я боявся його.. Я став боятися його людей.. У центрі, як це ставалося у страшних переказах, запався під землю університет.. Лише далеким тужним завиванням у верхів’ях буків згадувався Стрийський парк, різьблений павільйон над озером, плакучі верби.. Але це все як відлуння, відбитки на воді, брижі: білі водяні лілії.. Невідомо, я забув дорогу — може, туди веде вулиця Франка?. Я боявся й близько підходити до Цитаделі: там десь, під горою Вороновських, колись світилася бібліотека?.. Хоч, правда, якось минулого року під вечір, була, здається, субота — я таки наважився нарешті увійти під високу колонаду: там усередині тьмяно блимала гасова лампа, і було дуже тихо: мені назустріч підвівся поважний сивий чоловік і запитав, чого я тут хочу?.. Він був десь мого віку.. Хто може щось бажати уже в такому віці.. Я відповів, що нічого, хочу лише запитатися, чи могли б вони записати мене?.. У мене є все: і паспорт, і фото, і навіть гроші.. А у вас є диплом?.. Ні, кажу, немає.. Тоді не можна.. Але це було так давно.. Я міг його сто разів загубити, зрештою, міг втопити у Полтві.. Він стояв і дивився, високий, в золочених окулярах нічний сторож: за ним довгий напівтемний коридор.. Мармур, бронза, античні боги..
Я ніяк не можу згадати богині з луком і вигнутими хортами.. Та, що не йде — летить! у туніці й сандалях, у серці Львова?.. Висока, тонка, дуже висока, з тугою зачіскою на невеликій голові?.. О, згадав, Артеміда.. Але Ігор Виногородський, «Капітан», сказав інакше, не давньогрецьке, а інакше: ми десь сиділи у Києві — чи в нього, чи в когось у гостях, і пили вино.. і раптом Ігор каже: Наталю, у вас ноги, як у Діани.. Він був вилитий Іоан Хреститель, коли йшов з полотняною торбою через плече своїм Хрещатиком: пряма, аж надто пряма постава, сплутане кучеряве волосся на плечах, блакитні очі, тонкий профіль.. Тоді він різав овальні рамці для фотографій з червоного дерева.. Усе простим ножем.. І ще випалював свою кераміку просто у вогнищі над Дніпром.. Він міг цілий вечір напам’ять читати Мандельштама.. Усе міг.. Він згорів так само десь у той рік, у тому самому вогні.. Наталю, у вас ноги, як у Діани..
Ліля Попович, які в неї були очі.. Вона дивилася ними, але не на тебе, а великими ясними очима кудись далеко, недосяжно.. Хоч я чув, що тоді якраз вмирала за одним студентом з інфізу, легкоатлетом, бігуном.. Мабуть, і в нього щось було еллінське, бо вона таки справді була вся з мармуру, той легкий рум’янець на личку, неземний погляд.. Невідомо що промовляли ті уста, може, за одне її слово могла б знов спалахнути троянська війна, але ж вона була так близько — сиділа за однією довгою, потемнілою дубовою лавкою в Університеті.. І навіть посміхалась!.. І бувало просто серед лекції, на неї раптово щось находило, по тілі бігли корчі — хтось відразу вибігав по воду, швидку допомогу.. І знов за якусь годину вона посміхається, здалеку вертається її голос.. І бліде, навіть не мармурове, а порцелянове тіло, розпанахане на грудях, мокре, злипле волосся, уся парта і підлога залиті водою, вона поволі розплющує очі.. Так бувало не раз, і я мав би пам’ятати.. Але якось вона питає: ти сьогодні збираєшся додому?.. Можна, я з тобою полечу до Франківська?.. Це не так і далеко зі Львова, але літаком якось і швидше, і цікавіше.. Сідаємо ми в той кукурудзяник, трохи пізніше вилетіли, бо хмари і сильний вітер.. Летимо.. Вище — там уже навіть сонце, в ілюмінаторі далеко внизу рання осінь, бабине літо.. десь там, у тінях від хмар промайнув довгий хвіст околиць Львова, далеко-далеко вже мріють чи то Ходорів чи Рогатин, сліпуче Бурштинське море.. Ліля сидить поруч, теж не відривається від вікна — літак трясе, пірнає у глибокі ями, тріщать крила.. Навіть якби щось і сказав, то все одно нічого не чуєш.. Літак якось сіпнувся і, здається, завмер.. У віконці величезний Дністер, усе, ми вдома..
І раптом Ліля рвучко повертається до мене, хапає мене за руку, тягне до себе.. І я бачу її очі, як бліднуть, розтікаються її зіниці, блідніють щоки, шия.. Вона вже вся дивиться впритул, але не бачить нікого.. Я кричу їй — Ліля, потерпи, ну хоч трошки, ми вже вдома! — дивись, вже сідаємо, вже Галич! Літак справді стрімко падав, і наче нікого немає довкола: ті решта пасажирів, кожен десь далеко, ніхто не чує, не бачить.. Пірнув уже над Бистрицею, повертає праворуч.. Вона обняла мене, вчепилася руками, очі заплющені, лише глибоко хапає повітря.. Так хапає, ніби хоче нараз спинити літак.. А він уже робить коло над Хриплином, Крихівці, далі Марківці.. Я бачив навіть той ліс під Марківцями, де ходив на гриби. Ось наші стави, велике дзеркало.. Лілю, він уже сідає, вже сідає!.. Але він чомусь ніяк не сяде, знов заходить, сідає..
Відтоді я бачив її лише, може, раз, у Франківську, там вона вийшла заміж.. Ми трохи постояли на вулиці, вона така ж гарна.. Але зіниці були, мені здалося, не того ясного, небесного відтінку, вже не недосяжні, а наче потемніли, згускли, а може, тоді вона якраз пильно вглядалася в мої очі..