Амаліє.. ми вернулися тоді далеко за північ і ти вже спала.. Як вертались, уже ніби недалеко від дому в Лемонті, і знов заблудились.. щось нас не пускало.. на другий день я вже мав від’їжджати звідти назавжди.. і то вже була наша остання ніч.. я пригадую, як ми лежали на березі якоїсь нічної річки.. на голій землі.. темний бездонний простір.. величезні дерева і зорі.. ми лежали горілиць.. і довкола на землі не було нікого.. і ми кричали у небо.. ніби моторошне завивання.. виття і сміх.... ми лежали наче на самому дні.. і звідти голосили у небо.. Амаліє.. може, тоді вже у ньому.. в його серці сидів.. згорнувся той торнадо.. і лише чекав свого часу?.. Ми тоді з ним об’їхали усі його рідні гори.. хіба випадково засвітилося оте почиргане рубінове серце у його рідному Вінборні.. де він змалку зі своїм найкращим другом виплекав свій невидимий смерч.. невидимо.. глибоко в серці той носив його.. підносив над гірським проваллям.. м’яко опускав на притрушену глицею теплу землю.. і дивно.. Його серце розірвалось якраз, коли ти спала.. коли прилягла удень трохи подрімати..
На шовковицю сів великий дятел. Як не приглядався, все ж червоної яскравої шапки не помітив. Лише довга чорно-біла спина.. Десь торік якось піднявся небувалий крик і писк.. Старий дятел годував морвами малого — а той весь час пищав і скуб старого.. бо не встигав з гілки хапнути найспілішу морву і запхати дитині в широку пельку.. Батько запросив сина.. пообіцяв, що покаже йому найсолодше в світі дерево.. і тепер батько не забуває дерево і взимку.. Навідується.. піклується — як оно там, у снігу, на морозі.. Єдиний, хто пам’ятає.. Ось він знов прилетів, батько..
Над річкою з того боку стояв у глибокому снігу, ніби Влодзьо Лютий в кашкеті.. але якийсь темний, почужілий.. і дивився на воду.. Було зовсім неясно.. чому він саме там стоїть — у глибокому снігу.. Чи хоче закинути сіті?.. Трохи пізніше з вікна на веранді усе ще видно, як та його темна постать в кашкеті знов з’явилася там — у глибокому снігу.. топчеться.. тягнеться ближче до води — цього разу з довгою сокирою.. А там якраз над водою розрісся вербовий кущ скраю.. над сорочим водопоєм.. І так йому незручно рубати лід довкола того куща.. Може, Влодзьо.. якщо то був він.. хотів розчистити плесо для сороки?.. бо на тому березі він головний господар.. і невідомо, коли і як найнявся служити сороці.. інакше чому б він туди поліз.. Відрубав сокирою крижаний квадрат — а тоді довгою тичкою випихає ту крижину на середину.. в темну течію.. Бо крига лише при березі — а сама річка давно вже темно біжить.. трохи навіть прибула.. А ще кілька днів тому по ній можна було перейти на той берег..
Шибка запітніла.. Чому він обрубує свій берег?.. Це наскільки вражало, що неможливо було дивитися деінде.. Тюлеві густі сіті пропускали мало світла.. треба оком впритул зазирати у нитяні вічка.. а далі крізь росу на віконному шклі.. Вулицею — цим берегом — йдуть кілька чоловіків.. стали.. питають його.. Лютий щось пояснює.. але хіба звідси почуєш? І не вийдеш питати.. якось незручно.. Чого його раптом сьогодні потягло до води?.. мабуть, треба дочекатися ночі.. ніч щось прояснить.. Тепер його берег став рівніший.. Увесь по довжині темний.. там де течія.. і білий — бо на березі сніг.. Але хіба він був не рівний? Ну трохи.. зовсім трохи, довколо того вербового куща була гарна крижана крива.. Чому та кривизна так притягає око того чоловіка на другому березі саме сьогодні? Ледве помітне викривлення у межі між темним і білим.. Що мало означати те виправлення сокирою? Може, найближчі дні чи події? якась зміна.. і треба її сподіватись..