Десь торік Лютого не стало. Він уже на тому іншому березі.. Привид.. я вже його не бачу.. На тому березі усі привиди.. часом нас розділяє лише дощ над річкою.. Краплі наздоганяють у течії одна одну.. більші і дрібніші кола.. Я вже сто літ, як не чую його тата — Міська Лютого.. За річкою — інше життя.. Там, на ґанку, колись затуркотіла його сурма.. а за нею по всій Тисмениці — від Толоки аж до Америки — озвався його духовий оркестр.. Весілля.. і знову танці.. похорон.. весілля.. Зеньо Коцький ще малий вчився в нього на барабанчику.. Зайшла хмара і згасла його сурма.. Усе вже на тому березі.. А якось він, Місько Лютий, приніс на руках молоденьку сарну.. а син Влодзьо був від мене щось на рік молодший.. і вони там, на тім боці, удвох підростали.. Але вже вона красно походжає по саду поміж темних дерев.. Зійде до води — якраз навпроти нашого черпала.. дивиться, дивиться на себе у воді.. гарна темна сарна.. підняла свої очі.. Засурмив Місько здалека — високо-високо зі свого ґанку, обвитого диким виноградом, і вона вже біжить, біжить до нього.. Затихла сурма.. і їх не стало..
Пішли усі.. лишили його хворого.. самого.. Він у вовняних шкарпетках, з перев’язаним горлом навшпиньки пнеться до вікна.. а там сонце і плюскіт маленької осінньої річки.. селезні ганяються за качками і топлять їх поміж листя в крижаній воді.. і він хитається на тоненьких ногах і гарячим вологим чолом припав до шибки і студить свою гарячку.. А там понад річкою летять на обід з хутрової фабрики чоловіки з жінками навперегін.. дзенькають дзвоники на роверах.. миготять хустки, спідниці.. сміх, пара з уст.. а тоді якось усе тихне.. нема нікого.. Він стоїть навшпиньки спиною до другого вікна, і сонце просвічує мочку його розпашілого вуха.. і сльоза одна за одною заливає зір.. і, напруживши худеньку ребристу спину, прислухається, як хтось ззаду торкає його пальцем і кличе пошепки: Олю.. Олю.. але він не повертається.. він припав до шибки і бачить, як блищить жолудь на дорозі і кілька грудок вже лежить на скованій прозорою кригою річці.. і біля великого каменя коло берега проламана відром ополонка.. і звисока починається перший сніг, щораз густіший, густіший, густіший.. і крізь сніг він чує, як зацюкали по кризі сокири.. і кілька чоловіків у кожухах довгими гаками витягають на берег товстезні брили льоду.. складають на сани і відвозять до молочарні.. і з-за спини хтось знову торкає його легенько пальцем і кличе пошепки: Олю.. Олю.. і він повільно повертає голову.. заплющивши міцно-міцно заплакані очі..
Амаліє.. ще задовго, задовго до того, як побачив згори океан, — у Києві якось мені був сон: я звідкись вертаюся на таксі надвечір — це було так давно.. уже й невідомо, навіщо так було летіти.. Мені рідко вдавалося брати таксі.. це, мабуть, особливий стиль якогось іншого життя.. Тоді був ніби трохи неспокійний вечір.. Попереду за кермом якась молода жінка.. вродлива і незнайома.. їдемо уже краєм Києва.. от-от виїдемо поза край.. ґрунтова вуличка, обсаджена старими крислатими горіхами.. Мабуть, довго їхали.. я вже десь мав виходити.. але ніби вона не мала дрібних, щоб віддати мені решту.. Ось тут недалеко я живу.. трохи вбік завернемо.. зовсім недалеко — і я винесу вам решту.. ми так довго їхали.. ви, мабуть, втомилися.. а хочете — зайдемо на хвильку до мене.. я вам чаю зігрію — і поїдемо далі? І вона зупинила машину і вбігла у хвіртку.. якийсь приватний скромний дім.. я поволі рушив за нею.. вже вона десь попереду відчиняє двері.. зсередини відлунює її голос — запрошує за собою.. я поволі переступаю поріг.. якось незручно.. якийсь коридор.. якийсь передпокій.. і нема нікого.. не чути нікого.. стою й не знаю, куди мені йти.. Переді мною важкі хвилі якоїсь квітчастої.. може, темно-синьої ширми.. мимоволі відхиляю її: у глибині невеличкий дощатий подіум.. наче крихітна сцена.. це ніби на крихітний дитячий хор, але на чистих струганих дошках у високих вазонах стоять у кілька рядів невеликі дерева.. може, й менші.. так — менші за мене.. але десь усі на один зріст..
І я раптом відчув, що мимоволі мені відкрилося особливе.. те, що ніколи ніде й не побачу: театр дерев.. Але чому нікого нема? Ніякого глядача. А може — це лише для одного? За ширмою.. Може — не конче для людських.. тим більше — сторонніх очей?.. вони, деревця, просто стояли.. Здається, і без плодів.. не чути було і вітру якогось.. ніякого хвилювання.. і не шелестіли.. і не вгинались.. але я відчув напевно: це особливий, тихий.. нікому не відомий театр дерев.. не для когось: для місяця чи для нічної бурі — ні..