І не для закоханих.. жодного духмяного цвіту чи соловейка.. я відпустив штору на своє місце — і повернувсь назад.. ніхто вже не озвавсь.. нікого знов ніде не було..
Амаліє.. аж тепер бачу, що міг би означати той сон.. Я увійшов у ті двері за океан.. Зайшов на хвилину.. наче й випадково.. може, і з цікавості.. Зовсім не знав, куди йду.. куди.. чого.. але зайшов.. і надовго.. аж поки не урветься цей сон.. дивно.. десь у цім світі хоч уві сні мені хтось приберіг — і то давно вже — закуток простору.. і він.. той простір чекав, поки не увійду в нього: уві сні.. Простір ясний.. стіни там були ясні.. і там я мусив побачити прості деревця.. такі тепер часто можна купити: померанець.. чи мандаринове деревце.. але то був саме театр.. театр дерев.. і раніше у нього увійшов Торо.. він увійшов у свій світ.. і пізніше я мав невидимо увійти.. Він промовив до мене, Амаліє.. своєю потаємністю.. тихою.. екстравагантно бідною інтонацією.. і змусив забути все.. усе своє життя.. свого батька.. і кинутись через океан услід тій таємниці, на яку так виразно натякала за грубою квітчастою шторою невеличка дерев’яна сцена зі струганих дощок.. там не було ані бризок сонця на мармуровій долівці довкола водограю.. ні — сон промовляв до мене моєю мовою: простий дерев’яний поміст.. звідки колись я мав промовити від їхнього імені: тихих.. втаємничених дерев.. Амаліє.. Амаліє.. в глибині більше нічого й не було — окрім світло-сірої стіни.. то була тісна кімнатка.. якийсь передпокій, як це буває у домі, збудованому десь у першій половині минулого століття.. Мабуть, просто побілена вапном стіна.. і там за нею — океан.. Той інший.. невидимий..
Амаліє.. пригадай мені.. як називалася твоя риба.. та, що ти наодинці любила з нею розмовляти.. якесь дуже коротке ім’я.. чи не Іо?.. Золота риба з великим мудрим оком.. з блідими плямами на хребті.. з довгим звислим хвостом.. як у дракона.. стара як світ.. Підпливе до тебе.. як ви лише удвох у сутінках.. і для неї воду ми возили з трохи ближчого джерела, ніж для себе, правда?.. не з того далекого й похмурого.. аж коло Ведмежого Потоку.. там, де батько Ріка.. а ближче.. уже в долині.. і те джерело якось дивно називалося.. чи не Укалеле?.. Підніметься.. витягне уста, як до флейти.. промовить.. і опуститься на глибину..
Я так часто піднімався тою дорогою на гору Нітані.. так часто, що навіть могло здатися, що я ходив туди уві сні.. але то був не сон.. Заплющу очі і бачу як зараз.. Амаліє, отам праворуч від дороги — так ніби вийшла з лісу непримітна оселя.. перед нею моріжок.. а на ньому і в дощ, і в сніг, і в ясну погоду стояла пара садових крісел.. одне навпроти другого поряд.. Коли б двоє сіло разом — то їхні коліна, мабуть, торкалися б у лагідній розмові.. Але я ніколи не бачив, щоб там хтось сидів.. Завжди їх минав.. отам вони стояли у низькій траві одне навпроти одного.. наче, доволі набрикавшись у лісі, вискочили на галяву двоє оленят і раптом завмерли.. і я ніколи не бачив, щоб у той дім хтось входив чи виходив.. Довкола високі червоні дуби.. кілька червоних кедрів.. і ніде ні душі.. а трава завжди яра.. ніжна.. аж наче смарагдова.. доглянутий кущ півонії.. і ті два крісла.. ніби от-от хтось має надійти.. когось виглядають.. Часом сходив з гори Нітані досить пізно, десь за північ.. але не пригадую жодного світла у вікні..
Там, на самій горі, — поросле високим лісом плато.. і там якось набрів у траві на орхідею.. темної барви.. наче набряклий кров’ю синець на білому тілі.. бо Нітані була донькою індіанського вождя.. А далі за тим платом перешийок — тонкою стежкою перейдеш — і вже отим безконечним хребтом Апалачів уздовж океану можна йти і йти на південь, не опускаючись у долини.. аж до Джімової Саванни.. де ми й гостювали колись.. ще як жила його мама.. і де, може, й досі у затінку вічнозелених дубів на причалі тріпоче вітрилами іспанський галеон.. Десь там, угорі, над смарагдовим хребтом линуть орлині потоки уздовж океану.. і тим шляхом мандрують хмарами жовті метелики монархи з Великих Озер аж до Мексики.. буває, їх зносить вітром.. і раптом їх бачиш далеко над океаном: жовта втомлена хмара пробує присісти на гребінь хвилі..
Отой дім під горою — про себе називав оленячим.. може, оті крісла з ажурними спинками дивно нагадували оленячі роги.. Під дахом біля входу звисала китиця мідяних трубок.. у вітрі.. а може, і в тиші вони, мабуть, для когось далекого озивалися тихими переливами.. хтось мав колись звідси вийти.. для когось мав звучати той ґонґ.. ні.. еолова флейта.. Навпроти, пам’ятаю — стіна лісу, і звідти на дорогу облітали велетенські, як старі, геть стерті, весла з дрібними зазубринами — листя горіхового дуба.. і ось одного разу минаю те місце — аж чую, як на мене звідти, з-поміж дерев, хтось дивиться.. Я озираюсь.. вона не тікає.. велика темнава сарна.. лише переступає за стовбурами.. видно — їй нелегко стримувати свій крок.. Але трохи віддаляюся дорогою вниз — і вона на крок підійде до того дому.. і я відчув, що то і є її дім.. Бо таку певність може мати лише господиня.. щоб отак самим поглядом величезних темних очей означувати своє володіння.. Ми дивились одне на одного і кожен мимоволі уповільнював крок..