Про намір написати книгу «America Emeralda» («Смарагдова Америка») Олег Лишега сповістив ще 2010 року. До неї мали увійти переклади найулюбленіших американських авторів, а також спогади самого поета про перебування в США. На жаль, цьому задуму судилося бути втіленим тільки частково, якраз фрагменти недописаної книги і складають другу частину «Поцілунку Елли Фіцджеральд». Індіанська духовність, що просвічує в перекладених Лишегою міфах червоношкірих аборигенів, є насамперед глибоким і нерозривним зв’язком людини з Землею, родичанськими стосунками з природою, з більшими й меншими істотами, що населяють край. Так, скажімо, один із міфів виводить походження племені Сіу від шлюбу орла й людської дівчини, а бізони захищають плем’я Кійова від наступу білих завойовників, і тільки переконавшись, що сили надто нерівні, відходять у трансцендентний вимір, до первозданного світу краси, куди ніколи не зможе проникнути жоден чужинець. Ці тексти дитинні й мудрі водночас: етичні закони, наприклад, заборона на інцест, знаходять відображення в індіанській космології, майже дослівно відтворюючи відомий вислів Канта про зоряне небо над головою і моральний закон усередині нас («Місяць безчестить свою сестру Сонце»).
Важливість постаті американського трансценденталіста Генрі Дейвіда Торо для Олега Лишеги годі переоцінити. Притаманні обом послідовний нонконформізм і братерська, майже містична любов до природи дивно уподібнюють американця й українця, роблячи їх ледве чи не духовними близнюками. Мабуть, ще й тому есеї Лишеги не раз звучать як сторінки з «Волдена, або життя в лісі» (основного твору Торо, на превеликий сором і досі не перекладеного українською), а щоденники Торо нагадують вірші Лишеги. І для Торо, і для Лишеги увійти в ліс означає увійти в себе. В обох важко знайти виразні пов’язання з християнством, натомість не бракує виявів неконвенційної, пантеїстичної релігійності. І тоді сосни постають тим, чим вони і є по суті, живими істотами, значення яких для всесвіту анітрохи не менше за значення людини, а пахощі живиці тотожні за смислом пахощам ладану на урочистій літургії. «Дерева справді мають серця. Сонце віддано посилає прощальний промінь далекий і спокійний понад підліском аж до них. І вони приймають його з такою вдячністю ніби громадка поселян з дітворою. Сосна вражає людськістю», — каже Торо, і ми можемо без зусиль уявити, як тішився Лишега, перекладаючи ці, споріднені з його власним світовідчуванням, рядки. Спостереження за погодою і зміною пір року, роздуми про власну свободу від суспільних умовностей та передсудів, про чесноти і вади людської вдачі, виписки з книг і голос Бога, який можна почути навіть у погребі, спускаючись за дровами, — весь цей дорогоцінний мотлох, увесь цей незворотний чорновик повсякденного життя, що заразом є святом і священною книгою буття, яка вічно пишеться начисто, без розділових знаків і з маленької літери на початку речення, так, ніби Торо передбачив стиль письма, притаманний сучасним соціальним мережам.. Читаючи хаотичні нотатки, де серед словесного піску часто спалахують самородки афоризмів і думок, що ніколи не видадуться застарілими або неістотними, починаєш краще розуміти сповідувану і Торо, і Лишегою цінність недооформленості, неприрученості мови, цінність зяянь мовчання, означених двома крапками або цілковитою відсутністю пунктуації. Замість дотримання правил граматики, що іншими способами виражають залізні принципи людського співжиття, за якими особистість повинна підпорядковуватися соціуму, вміти адаптуватися до регулярності послідовностей слів у реченні або постатей у черзі, знати своє місце серед щаблів у професійній, становій або там гендерній ієрархії, ми знаходимо у цих двох, однаково волелюбних, Торо й Лишеги, вміння жити за м’якими неписаними правилами, собою скасовуючи численні приписи людського взаємопоневолення, собою обертаючи волю до влади на просто волю. «Чи я можу похвалитися тим, що бачив флейту Генрі Торо? Може, й так.. Груба, з великими отворами.. Але легка, бамбукова.. і ліжко, де він спав.. у хатині над Волденом.. теж бамбукове.. і його надгробок у Конкорді.. заокруглена плитка з каменю чи сланцю.. заввишки, може, як долоня.. вкопана сторч у голу землю.. і єдиний напис на ній: Генрі.. Я можу це промовляти всім.. може, й ти всього не бачила: бо це символи.. вони вже дозрілі і не бояться людського голосу», — пише Лишега в останньому есеї «Слід. Лист» і, читаючи ці описи аскетично простих та вбогих речей, що належали видатному мислителю, речей, що стали символами, варто зупинитися й замислитися над тим, символом чого був сам Лишега зі своєю мало що не вродженою неприкаяністю в світі дорослих і успішних, заклопотаних видобуванням грошей, прирощенням політичних рейтингів, убивством собі подібних і неподібних, але аж ніяк не приязню до сосен і не прислуханням до голосу флейти землі і неба. Якась усепроникна відмова і дощентний аскетизм супроводжували нашого поета протягом усього життя, — як не згадати тут слова з інтерв'ю, даного одразу після смерті Лишеги одним з його найвірніших друзів, Миколою Рябчуком: «Ці люди живуть дуже скромно у побуті та споживанні. Є взірцями екологічного підходу до світу — нічого зайвого. Щастя не в тому, щоб мати 10 костюмів і 10 пар черевиків. Головне, щоб були одні, цілі і чисті».