Я знову й знову стенав плечима на ці закиди. Лише, коли мене запитали, що я бачив на даху, я відповів:
- Єжи і Ванду.
- Що вони там робили?
- Стояли поруч.
-Ну?
- Тримались за руки, вдивлялись кудись вдалечінь.
- А потім?
- Цілувались.
- А далі?
- Я почув постріл і побачив, як Єжи впав.
- Що ти бачив? Опиши докладно!
Нарешті мене відпустили, застерігши, щоб не наживав собі клопотів.
У супроводі двох жінок Ванда зійшла з даху. Була бліда, губи міцно стулені, очі порожні, як у мармурової статуї. Чоловікам, які не зводили з Ванди прискіпливих поглядів, все було зрозуміло: «Це все вона винна... Спокусила Єжи... Заманила на дах... Розбещена кішка... Тільки шістнадцять, а вже... Як деморалізуюче для наших дітей... А що далі з неї буде?»
Я не вбачав у Ванді нічого злого. Насправді я був закоханий у Ванду. Я хотів би, щоб вона й мене спокусила, але я був молодшим за неї.
Нараз усі змовкли, звернули погляди до входу: вносили тіло Єжи. Чоловіки з ношами не знали куди його покласти. Ридаючи, до них підбіг батько Єжи, накрив тіло білим рядном. Мати Єжи кинулась до нош, але її втримали. Одинак, тільки сімнадцять років... Йой! Застрілили на даху через якусь малу лярву, кигсуки3... Якби ж він бодай вмер за о^ісгугпи4... Яка втрата! Господи, змилосердься над Польщею.
Хтось запалив каганець, який висів під склепінням сховку. Вузькі вікна щільно затулили. Запалили свічки. Сім’ї збирались за столом, за ними сунули довжелезні тіні. Батько Ванди нагадав, що слід дотримуватися правил - не можна запалювати світла. Він мав на те право, адже сховище було у його будинку, до того ж він був головою місцевого загону цивільної оборони.
Я самотньо сидів на підлозі, прихилившись до колони в глибині сховища. Напівзаплющеними очима я стежив за мерехтінням свічок і примарними силуетами довкола столів. Я хотів, щоб пан Коваль був тут. Однак залізничні шляхи зруйновано, і він, мабуть, зараз й уявлення не мав, коли зможе повернутися до Львова.
Ні з ким було й словом перемовитися, тому я взявся лічити людей у сховищі. Всі тут були з довколишніх будинків. Багато кого я знав досить близько, щоб вітатися, як і належало хлопцеві мого віку. Більшість були поляками. Родини Ґольдшмітів та Шварців були єдиними євреями в сховищі. Пан Ґольдшміт був другом пана Коваля. Він мав будинок «в американському стилі» - перший в кварталі з внутрішнім телефонним зв’язком. Подзвонивши біля воріт, можна було говорити прямісінько зі служницею в кухні. Іноді, знаючи напевне, що пана Ґольдшміта немає вдома, ми з Богданом дзвонили служниці, казали якісь дурниці, а вона аж навісніла. Не те, щоб ми хотіли її подратувати, нас просто цікавило, як влаштовано той зв’язок.
Пан Лєпінскі, батько Ванди, був власником цементного заводу в передмісті Львова. Він мав «Мерседес-Бенц». Погідними літніми неділями він їздив містом на втіху дітлахам і на заздрість багатьом дорослим. Дружина пана Лєпінского була німкенею за походженням, одначе його знали, як великого польського патріота, їхня старша донька Урсуля більше схилялась до матері й торік виїхала до Німеччини на навчання.
Закутана в коци, Ванда спала на похідному ліжку, тільки пальці ніг стирчали. Насправді Єжи не любив Ванду, казав я собі. Я винувато уявляв себе поруч із нею, як ми походжаємо рука в руку, качаємось у траві, сидимо на лавочці в парку, дивимося на зорі.
Мої марення різко перервав гучний вибух знадвору, від якого будинок аж струснуло. Дехто попадав на підлогу, інші скочили на рівні ноги, а каганець собі похитувався - туди-сюди, сюди-туди.
Почали нервово шепотіти молитви. З іншого кутка сховища почувся крик Ванди: «Єжи, де ти?!» - її перші слова відколи вона спустилася з даху.
Батько Ванди ввімкнув радіоприймач «Віаирипкі», який було прикручено до запасного акумулятора від «Мерседеса». Диктор закінчував новини - комюніке штаб-квартири польської армії.
«Кавалерія польського війська дала відсіч німецьким атакам на Краків і завдала суттєвих втрат німецькій танковій дивізії. Просування ворога на півночі зупинено кілометрів за сто від Варшави. Хвиля війни повертає проти німців. Закликаємо цивільне населення стерегтися диверсантів і доповідати в поліцію або у військові підрозділи про будь-які підозрілі рухи».
Далі пролунав польський гімн. Усі в сховку встали, і пані Шебець також, а я сидів собі далі - я ж не поляк.
Найстрункіше стояв батько Ванди, але обличчя його було похмурим. Мабуть, він знав, що радіо бреше. Високий і широкоплечий, він спочатку скоса глянув на мене, стис кулаки, а потім закричав: «Встань, вкиту вупи*, ти ж ще в Польщі!»