Деяким старшокласникам було шкода закінчення наших міліційних пригод. Ми ж із Богданом відчули полегшення, позбувшись рушниць. Коли ми здавали їх у колишньому кабінеті директора, Богдан запитав: «А твоя іграшка?» Він знав, що в мене є револьвер, а я знав, що він захоплювався латинськими прислів’ями, тому відповів: «Omnia mea mecum portant»5.
«Диктатура пролетаріату... це найбезжальніша війна... проти буржуазії».
Ленін
«Ми формуємо свої житла, а потім житла формують нас».
Черчілль
МОВА МАЙБУТНЬОГО
Безлад у будинку школи прибирали цілий тиждень. Ми всі старанно працювали під керівництвом шкільного прибиральника. Хлопці займалися важкою роботою - носили столи й лави, а дівчата чистили підлоги, стіни, вікна. Ширилися чутки, що за непередбачуваною новою системою новим директором школи призначать прибиральника. Щодо мене, він цього заслужив, мало не все життя шкрябаючи підлоги й туалети.
Я увійшов до школи в день її офіційного відкриття, переповнений цікавості й змішаних почуттів. Перед війною я завжди боявся перетинати вестибюль - згори на сходах стояв суворий директор і завертав тих із нас, у кого була пом’ята форма, брудний комірець або неналежно прикріплена на лівому рукаві синя нашивка зі срібного облямівкою й номером нашої школи.
Усе це я пригадав, коли переступив поріг вестибюлю. А що, коли той бог помсти десь ховається, таємно оглядаючи мене? Чудово! Нехай бачить, що я не вдягнув ні жакету, ні краватки, що верхній ґудзик моєї сорочки розщепнуто, а штани пом’яті. Більшість хлопців сьогодні виглядали так само, як я, на відміну від дівчат. Ті, як і перед війною, були одягнуті в коротенькі спіднички в складку кольору морської хвилі та випрасувані білі сорочки.
Я, мабуть, спізнився, бо коли зайшов до класу, всі обернулися. Вони зареготали, побачивши, що я не вчитель, але швидко змовкли, бо раптом за декілька кроків позад мене з’явився вчитель. Я всівся поруч із Богданом, за тією ж партою, що й до війни. Як і колись, перед нами сиділи дві дівчинки: Нора, яка постійно скиглила, і Соня з «хвостиком», яка грала на мандоліні в шкільному оркестрі.
У напруженій тиші очікування ми оглядали нового вчителя з голови до п’ят. Не було сумнівів, хто він такий. З першого погляду я впізнав у ньому «совєтчика», одного з численних цивільних, які віднедавна почали прибувати з Радянського Союзу. Вони з’явилися, наче нізвідки, того дня, коли всі громадські будівлі міста було взято під варту. їх легко було пізнати за дивно постриженим волоссям, мішкуватим грубим одягом і важкою ходою. У теплі дні вони єдині носили шапки зі штучного хутра й сірі куфайки. Усі вони виглядали однаково.
Увійшовши до класу, вчитель мовчки дивився на нас, наче вивчаючи, із зачудуванням людини, що відкрила цілковито новий біологічний вид. Йому було близько тридцяти - кремезний з широким обличчям, коротко стриженим волоссям і байдужими, холодними, немов скляними, очима. На відміну від наших довоєнних учителів, він не мав ані піджака, ані краватки. У своїй чорній об-лізлій «рубашці» він був більше схожим на будівельника. Назвався товаришем Володимиром Максимовичем Смердовим. По батькові звучало дивно й старомодно, щодо нас, - ми звикли звертатися лише на ім’я та прізвище.
Трохи пороззиравшись, наче збираючись із думками, він оголосив, що є «гордим будівником соціалізму» і що сьогодні уроків не буде. Натомість нам належить йти до спортзали на загальні збори. Новий директор, товаришка Валерія Єфремівна Боцва виступатиме
із промовою.
Ми встали й пішли за ним.
Спортзала була досить великою, щоб вмістити всі 12 класів
- близько п’ятсот-шістсот чоловік. її паркет колись ретельно полірували, він пахнув медом. Прибиральник, який цим займався, використовував тільки бджолиний віск. Наша освіта ґрунтувалась на грецькому принципі: «В здоровому тілі - здоровий дух», тому ми щодня мали годину гімнастики. Єдиним винятком були неділі.
Неділі були особливими. Жодних уроків. Коротка Служба Божа
о восьмій ранку. Тимчасовий престол споруджали в дальньому кінці спортзали. Службу Божу відправляли старослов’янською мовою, що додавало таємничості, але заважало розумінню. Щороку кожен клас ходив на сповідь і до причастя. Сповідали нас у суботу пополудні в соборі св. Юра, а причащали в неділю у спортзалі. Я не мав нічого проти причастя. На голодний шлунок шматочок хліба з білим вином трохи бив мені в голову, і я уявляв себе серед білявих блакитнооких янголів. Ті янголи чомусь завжди нагадували Соню.