Карл Маркс
ХМАРА ПУХУ
Сьогодні наше перше святкування річниці Пролетарської революції. Вулиці та майдани центру міста заполонили юрби трудівників зі стягами й знаменами, які рясніли червоними зірками, серпами й молотами - символами світового пролетаріату. Довкола лунає патріотична музика, промови, вітання, громи оплесків. Ура! Ура! Ура!
Перед Оперним театром височіє оглядовий майданчик, звідки низка почесних гостей спостерігає за парадом. Проходять безконечні колони озброєних солдатів. Блискучі багнети довгоствольних рушниць здається ось-ось проштрикнуть небо. Громіздкі Т-34 випухкують густі хмари диму, готові роздушити все на своєму шляху. Почесні гості все аплодують і аплодують. А робітники все уракають і уракають.
Раптом із гучномовців загриміла «Селі завтра война». Десятки тисяч голосів, разом із моїм злились у співі. Співаємо ми якнайгучніше, щоб довести, що віримо у все це:
Если завтра война,
Если завтра поход,
Будь сегодня к походу готов...
Повноводдя голосів наростає з кожним куплетом, досягає крещендо. Ми, робітники, підіймаємо вгору кулаки і кричимо «УРА! УРА! УРА!», готові боротися або померти, за що вони нам скажуть.
Військовий оркестр вибухнув музикою. Гуркіт труб і сурм полонить майдан. Море людських голосів зливається з оркестром:
«Вставайте, гнані і голодні, робітники усіх країн». Стиснуті кулаки здіймаються догори, немов у спробі розпанахати стелю неба. «Як у вулкановій безодні, в серцях у нас клекоче гнів».
На трибуну виходить мовець - генерал із великою кількістю орденів на його грудях і важкими похнюпленими вусами. Коли він сходить на платформу, з іншого боку з’являється юна дівчина. На ній вузька спідниця з розрізом, миртовий вінок на голові з пучком яскравих стрічок, які спадають до стегон, і червоні чобітки. Хода в неї була, як у кобилки. Простягуючи букет квітів генералові, вона мало не на руки йому застрибнула зі словами: «Дякуємо за визволення!»
Ревуть труби й сурми. Ми заверещали «УРРРА!», коли генерал обійняв її, притиснувшись медалями до її тендітного тіла.
Залишивши її позаду, генерал підходить до мікрофона. Він стоїть струнко, мовчки, погладжує вуса. Наче за командою, починає вистрілювати слова, як гармата випльовує снаряди.
Ми підбадьорюємо його. Він дедалі дужче розпалюється. Він вбиває нам у голову обов’язок йти за вождем, бути вдячними за визволення, присвятити свої життя майбутньому. «Майбутнє ваше!» Змовк. Ми застигаємо в тиші. Глибоко вдихає, здіймає кулак і якнайголосніше кричить: «Хай живе наш вождь, син революції, товариш Сталін!» Ми шаленіємо. Наші «ура!» поглинули все місто. Водночас загін танків вистрілює у повітря трьома залпами. Луна наших голосів посилюється. Оркестр відповідає гімном. Ми приєднуємося:
Чуєш сурми заграли,
Час розплати настає В Інтернаціоналі Здобудеш людських прав.
Це найвеличніший парад в історії нашого міста, видовище досі небаченого розмаху. Лише немічні й ті, хто несповна розуму, наважилися не приєднатися до святкування. Місто висловлює вдячність своїм визволителям, які спостерігають за нами з трибуни й аплодують нашому шаленству.
Вони заслужили на нашу вдячність, вони будують наше майбутнє. Ми йдемо за ними, бо довіряємо їм. А довіряємо їм, бо йдемо за ними. Вони й тільки вони знають правильний шлях у майбутнє. Для нас вони символізують майбутнє. Вони вільні від важкої праці. Вони розважаються тим, що проектують наше майбутнє. Вони їздять в авто, а подорожують потягом у спальних вагонах. їжу, горілку й одяг вони купують у спеціальних крамницях. Влітку вони відпочивають на своїх дачах у лісових гущавинах або на морському узбережжі. Одного дня наше життя, життя усіх робітників, стане таким же безхмарним, як їхнє.
їм уже вдалося внести докорінні зміни в наше життя. Наші вчителі називають ці зміни «історичними» - вони надто глибокі для пересічних умів.
Утім є чимало конкретних змін, які видно неозброєним оком.
Насамперед я тепер на рік старший. Вчуся в 9-му класі. Почав голитися, потай користуючись лезом пана Коваля. Я також намагався запустити вуса, але вони росли якимись жалюгідними ріденькими кущиками. Яке ж то було розчарування!
Ще одна зміна полягає в тому, що від часу визволення жінки припинили навідуватися до пана Коваля. Жахливо бачити його спальню порожньою. Це гірше, ніж зайти до Богом забутої церкви. Грамофон там щоразу нагадує мені про наш із Вандою палкий танок. Вона більше не живе у Львові. її родина переїхала до Німеччини. Той самий договір, за яким Росія й Німеччина поділили між собою Польщу, передбачав репатріацію людей з «німецькою кров’ю» з окупованих росіянами територій. Вандина мати була німкенею за походженням, тому її батько, колись палкий патріот Польщі, тепер став Volksdeutscher6.