Тоді в світлиці вже було накрито стіл до вечері. На підлозі лежало сіно, розсіяне на згадку про місце, де родився Христос. У північно-східному кутку стояв пишний сніп жита - символ достатку. Довгий стіл, вкритий білою лляною вишитою скатертиною, та свічка, що мерехтіла посеред нього, чекали, коли ми всядемося. Я сидів праворуч від мами. По той бік столу сидів батько, а поруч із ним Оксана, донька цьоці Ганусі, моя однолітка. Цьоця Гану ся померла кілька літ тому, і відтоді Оксана жила з нами.
Піднявши погляд до стелі, батько заспівав «Бог Предвічний». Ми за ним - і материн статечний голос, і наші з Оксаною крикливі голоси зливалися з його баритоном. Вечеря складалася з дванадцяти пісних страв: борщу, риби, голубців, маринованих грибів та інших наїдків, які не дуже захоплювали мене, хоча батько їх обожнював. Між стравами він наливав самогону і пив за «всіх святих», за «добрий врожай», за «прийдешні роки», тоді задоволено втирав обличчя мозолястою долонею.
Ми з Оксаною нетерпляче чекали куті - останньої страви. Кутя чомусь не просто смакувала нам, а ще й доводила до реготу. Ми виходили з-за столу, не чекаючи дозволу, і вар’ювали на підлозі
- ґаджелялися, стрибали, закидали одне одного сіном.
Заспокоювалися ми, лише почувши колядки за вікном. Притиснувши носи до холодних шибок, ми спостерігали за гуртом старших хлопців і дівчат із вертепом. Співали вони про «дивную новину в Віфлеємі» - народження Сина Божого, нашого Спасителя. Я затамовував подих, бачачи голого Ісусика на холоді, на маминих колінах, надіючись, що він не замерзне. Водночас я був щасливий, що ось я тут, у теплій хаті, маю батьків, які піклуються про нас із Оксаною.
ДЕНЬ, КОЛИ НЕ БУЛО «ВОШИНОЇ ГОДИНИ»
Дехто вважав це дивом. Інші тлумачили все науково. Однак усі сходилися на тому, що то була добра ознака. Від однієї із дощок, які укривали вікна нашої камери, відпав сук й утворилася дірка завбільшки як волоський горіх. Волею випадку чи долі нам судилося отримати візуальний зв’язок із зовнішнім світом.
Дірку помітили невдовзі після сніданку й всі відразу з’юрмилися біля вікна, бо кожний хотів бодай краєчком ока зиркнути на Краків. Бажання побачити світ після шести місяців у камері зі забитими вікнами було нестерпним. Після початкової безладної штовханини ми стали в чергу.
Чекаючи своєї черги, я нетерпляче очікував моменту, коли побачу бодай маленький шматочок Кракова. Тим часом я пригадав невеличку колекцію поштівок - скарб моєї мами. Вони були від її вуйка, який вивчав право у Відні, а згодом став «суддею Його Величності» у Кракові. Одна з тих поштівок була, властиво, світлиною, що зображала його на тлі будівлі суду. «Яка іронія, - подумав я, - мій прадядько, мабуть, чимало злодіїв і шахраїв запік до Монтелюпи. Він і уявити собі не міг би, що його небіж опиниться серед них».
Він не знав, що Монтелюпа стане особливою тюрмою для політичних в’язнів. Тут не було кримінальних злочинців. Наші однокамерники, чергуючи на кухні, дізналися, що, за винятком нашої камери № 59, де сиділи п’ятдесят чотири українці, решта засуджених були поляками, яких підозрювали у підпільній діяльності проти Німеччини. Нещодавно посеред ночі ми чули їхній лемент під час допиту на нижньому поверсі. Спочатку мені мурашки йшли шкірою від тих криків - на думку, що одної ночі ці крики можуть бути моїми. Однак згодом я до них звик. Мною оволоділа якась втомлена байдужість - допоки це не мої крики...
Ми також дізналися, що за німців ще жоден в’язень не був звільнений із Монтелюпи. Хоч якими були результати допиту, всіх відсилали до Аушвіцу12, трудового табору неподалік від Кракова. Іноді, заплутавшись у вічну сірість нашої камери, я мріяв про переведення до Аушвіцу. Хоч яка б там була праця, навіть у каміноломах, я принаймі буду назовні, бачитиму небо, вдихатиму зорі. В такі миті я відчував, як сонце гладило моє лице, а краплини дощу стікали з нього додолу. Однак, коли я його торкався, то був просто мій піт.
З наближенням моєї черги мені аж дух перехоплювало від бажання побачити зовнішній світ. Іншими, схоже, опанували подібні почуття, бо відколи ми стали в чергу, ніхто й слова не сказав. А обличчя тих, хто вже зазирнув у шпаринку, були урочистими, немов після причастя, їх вираз неначе казав: «Місто ще тут, я бачив його».
Дотепер єдиним свідченням того, що ми перебували не на якомусь Богом забутому тихоокеанському острові були дзвони Вавельської катедри. Коли вітер віяв у напрямку Монтелюпи, нам було чутно, як вони лунко перебивали вічну похмурість нашої камери. Однак через щогодинне калатання дзвонів час наче сповільнювався. Тому з часом я навчився не помічати їх, подібно як не помічав криків в’язнів під час допитів.
12
Аушвіц (пол. Освенцим) - один із найбільших гітлерівських «таборів смерті», який було створено у Польщі в травні 1940 року. За різними відомостями, в роки війни там було знищено від 1 до 4 млн. людей (прим. -