- Ану скажи «р»!
В мене вийшла якась приблизна подоба цього звуку, якою німець був увіч незадоволений, а я тим паче. Витягнувши зброю, він наказав йти з ним. На станції він повів мене до чоловічого туалету, який був порожній, за винятком одного допоміжнього поліціянта
- «чорного».
- Хто це? - запитав «чорний» ламаною німецькою мовою, струшуючи свій пеніс.
- Жид, але заперечує це.
- Ви перевірили його на обрізання?
- Для цього я його сюди й привів.
Він наказав мені спустити штани.
- Покажи свій Schwanz15 - закоти його!
З цим був клопіт. Чи то з перестраху, чи то від сорому мій пеніс збігся. Тепер він виглядав, як мацюпунький піцик, що губився в складках шкіри. Я зніяковів. Думав підтягнути штани і сказати німцеві, що я - єврей, незалежно від наслідків.
Тим часом «чорний» присвітив ручним ліхтариком на мої ге-нітали. Німець поправив свої окуляри, взяв у руку мій пеніс, відтягнув шкіру. Його ніс був так близько, що я відчував його тепле дихання.
Чи він хоч знає, як виглядають пеніси з обрізанням? Я боявся, що так палко бажаючи знайти жертву, він може просто сказати, що знайшов те, що шукав.
Однак цього не сталося. Він відпустив мій пеніс із виглядом розчарованої дитини. Поправив окуляри і повернувся до «чорного»: «Ein gewöhnlicher Schwanz»16.
Втім він увіч був ще не задоволений, знову переглянув мій документ і наказав «чорному» перевірити мою українську мову й походження. Той розпитував про батьків, школу, друзів, віру. Потім наказав перехреститися, що я зробив, дотикаючи трьома пальцями чола, живота, правого і лівого плеча, в супроводі з «в ім’я Отця, і Сина, і Духа святого, амінь». Нарешті зажадав, щоб я проказав «Отче наш» і «Богородице». Я відспівав їх із певністю святого. Защіпаючи ширіньку, я запропонував їм ще й «Вірую».
«Мінімум інтелекту і максимум фізичних даних роблять жінку тим, чим вона має бути -плодоносним лоном Третього Райху».
Гітлер
CAFÉ DE LA PAIX
Я стояв на порожніх рейках і дослухався до слабенького свисту потяга, що зникав ген за обрієм. Із ним зникала й моя мрія провести Великдень із матір’ю. Іншого потяга до Явори не було, хіба завтра. «Чорний», який допомагав гестапівцю перевіряти мене, сказав, щоб я сідав на перший потяг до Львова і забув про Явору. «Німці дуже нервові, - казав він, - партизани вбили когось із їхніх. Підозрюють усіх і кожного, затримують заручників».
Він усе поглядав на мій Tissot і примовляв, що такого «алі-ґанського» годинника він ще не бачив. Підсміхаючись він сказав: «Я звернув увагу на нього ще в туалеті. Знаєш, якби не я, німець вважав би тебе євреєм. Ти вже прямував би до Аушвіцу - і це в ліпшому випадку. Я врятував тобі життя. Це чогось варто. Хіба ні?»
Я добре його зрозумів. Вдавати, що ні, означало серйозні неприємності. Тоді не допоможе ні «Отче наш», ні «Богородице». Я зняв свій Tissot і віддав йому. Він взяв його, як свій, і байдуже защепнув на зап’ясті. З лукавою посмішкою він сказав: «Зараз 12.30, потяг на Львів відбуває за дві години. Я простежу за твоєю безпекою до того часу».
Я відчув полегшення, коли прибув потяг, бо мав дивне відчуття, що «чорний» може щомиті повернутися і сказати, що ніколи не бачив такого гарного піджака.
У Львові я безцільно бродив вулицями. Не мав настрою з кимсь бачитися, а найменше - з панею Шебець. Разом із почуттям безсилля в мені закипав гнів на всіх і все. «Той недоумок, лакей у дешевій уніформі, - думав я, - навіть він має наді мною владу. Я покірно віддав йому свій Tissot».
Я зупинився перед «Café de la Paix». Мою увагу привернули тістечка. Між ними був «Наполеон» - справжній наполеон, із товстими шарами крему, товстішими, ніж недоїджений наполеон під час мого допиту в Монтелюпі. Та у тій же вітрині висіла табличка «Nur Für Deutsche - Тільки Для Німців».
На мене немов лавина накотила - неначе життя не могло б існувати без «Наполеона».
До Café заходили через вестибюль готелю «Жорж». Я виструнчився, поправив краватку, набрав самовпевненого вигляду і твердою ходою рушив до дверей. Не зважаючи на другу табличку «Nur Für Deutsche», я пройшов повз портьє, дивлячись прямо в його очі. Він привітав мене, кажучи Guten Tag!