У вестибюлі я звернув праворуч і зайшов до Café. То була найкраща кав’ярня Львова. Тут, як казали, гості отримують солодощі й випивку без продовольчих талонів.
Не встиг я й оком зморгнути, як переді мною з’явилася офіціантка в чорній суконці й білому фартушку.
- Ви сам? - запитала вона німецькою.
- Ja, - відповів я, намагаючись виглядати якнайвпевненіше.
Оглянувши кімнату, вона вказала мені на невеличкий круглий
столик у глибині зали. Звідти мені було видно всю кімнату, а також табличку «Nur Für Deutsche» на вітрині.
Спочатку стіни, оббиті панелями з червоного дерева, величні вікна, пишна ліплина на стелі з грандіозним канделябром посередині справляли погрозливе враження на мене. Однак згодом, як я оглядав людей за малими круглими мармуровими столиками і слухав лагідну музику, змішану з притишеними голосами, то більше ця атмосфера ставала для мене привабливою.
Офіціантка запитала: «Was wünscht der Herr?»17 - так офіційно і гречно, на відміну від гестапівця, який перевіряв, чи я не обрізаний.
Я відповів коротко: «Kremschnitte und eine Tasse Kaffe»18. Я намагався якнайліпше вимовляти слова - лекції німецькою в Монтелюпі пригодилися.
За мить тістечко й кава були переді мною. Я не міг стриматися
- миттю ковтнув «Наполеон» й замовив ще одного. Цього разу, щоб не збуджувати підозр, я їв повільно, кавальчик за квальчиком, попиваючи каву.
За столом ліворуч сиділа жінка з білявим волоссям до пліч. Я не бачив її обличчя, бо вона сиділа до мене спиною. її супутник був військовий, офіцер із Залізним Хрестом на шиї. Коли він повернув голову, я побачив, що в нього бракує частини лівої щоки.
За три столи від мене сиділа самотня жінка, обличчя якої частково прикривав широкополий капелюшок. З глибокого декольте чорної сукні виднілася довга низка білих перлів. Доїдаючи другу порцію «Наполеона», я помітив, що вона допитливо дивиться на мене. її темне волосся насправді було світлішим, ніж здавалося на перший погляд. Вона курила. Виглядала звабливо й заманливо. її довгий мундштук дуже личив до сукні. Вона видихнула тоненьку цівку диму в моєму напрямку. Я відчув солодкий запах тютюну. Був би тут пан Коваль, вона миттю опинилася б у його ліжку.
Проходячи повз, офіціантка запитала, чи принести мені чек. Я сказав ні, ще ні, можливо, ще щось візьму, але підійду гляну на прилавок.
Піти до прилавку, який знаходився біля входу до Café, було частиною мого плану - вийти не заплативши. Я мав повно окупаційних грошей - легальної валюти для не-німецького населення окупованих територій. Було навіть трохи доларів, які я купив на чорному ринку. Проте в місцях «Nur Für Deutsche» розплачувалися лише райхсмарками - які ходили в самій Німеччені.
Я стояв за прилавком і вдавав, ніби вибираю собі тістечка, а насправді спостерігав за рухом відвідувачів й офіціанток.
Я бачив, як жінка в широкополому капелюшку заплатила і встала. Тим часом моя офіціантка брала замовлення з сусіднього столика. Проходячи повз мене, жінка зміряла мене довгим поглядом, немов знала мою таємницю. За нею залишився шлейф парфумів. Я був радий, що вона пішла. Через неї я почувався ніяково.
Я потай роззирнувся. Моя офіціантка якраз пішла до кухні, а з Café виходила компанія з чотирьох чоловік. Я повільно ступив перед них і спокійнісінько вийшов із кав’ярні.
Полегшено послабив краватку і розщепнув ґудзик комірця. Однак у вестибюлі я почув м’який жіночий голос, що говорив німецькою: «Стій. Я тобі не ворог. Не роби дурниць. Тебе схопить портьє». Я здригнувся, немов наміряючись втекти, але натомість обернувся. Переді мною стояла жінка в широкополому чорному капелюшку.
Може, вона таємна поліцайка? Виглядає так вишукано! її обличчя, підкреслене чорною сукнею і низкою білих перлів, виявляло лагідність і водночас холодну рішучість. Очі мала великі, ясні, ніздрі - тоненькі, чуттєві. Повні вуста легенько підкреслювала помада. Вона не чекала, коли я запитаю, чого їй від мене треба. «Ти - брехун, - сказала вона і, спостерігаючи за моєю реакцією, продовжила: - Ходи зі мною. Не бійся».
Я роззирнувся. Втекти неможливо. Мене зловить якщо не портьє, то будь-хто з військових, які тинялися у вестибюлі. Я пішов із нею.
Ми піднялися мармуровими сходами і опинилися в тьмяно освітленому коридорі, встеленому килимом. Я вперше був у готелі. Мені впало в око, що з кожного боку коридору були кімнати із золотими металевими номерами на важких дверях із червоного дерева.
Вона зупинилася біля кімнати № 4 і, відчинивши двері, сказала мені ввійти першим. Коли ми були всередині, вона замкнула двері ключем. Клацання замка насторожило мене, але я помітив, що вона залишила ключ у шпарині.