При появі Мертвого збирача податків сестри переглядаються, проте вони настільки звикли бачити його в такій порі на дорозі, що не надто й здивовані.
ТАРБУЛА (приголомшено): Але ж, пане митарю, ви ж померли!
АФРА: Так-так, ми ж вас навіть похоронили!
Збирач податків лякається, заклякає, як учень, якого застали за шкодою; піднімає погляд на жінок, благально просить очима прощення і, спотикаючись, вертається назад до міста.
ТАРБУЛА: Він і тепер не думає відмовитися від своїх прогулянок!
АФРА: Як людина може так швидко все забути!
ЗБИРАЧ ПОДАТКІВ (передумує і вертається): Пробачте... пробачте... пані Ґуштинова... ви знаєте пані Ґуштинову... мою дружину знаєте? Я був удома, все обшукав, а її ніде нема, нема небоги. Пробачте, пані, що вам докучаю, це дорога на Тисовець? Я ж нею ходив, щодня ходив, а тепер не знаю, все таке чуже, Єзус, Марія, Єзус, Марія, треба щось робити, бідолашну не можна лишати саму! Ви знаєте, моя жінка... я мушу зізнатися... в неї не все було гаразд зі здоров’ям, трохи слабувала... вона... (Він вагається, тоді нерішуче стукає по скроні пальцем, жваво киває головою, знову стукає пальцем і шепоче.) Вона останнім часом зовсім не хотіла говорити, замовкла. І вдома я мав усе робити сам... мусив готувати... o, я не зважав на те, що з мене сміялися... Так зле їй стало років дванадцять тому... після того вона вже не заговорила, я з її уст вже не чув жодного слова. Проте... вона була дуже мила, в неділю ми ходили на прогулянку, вона завжди покірно йшла за мною. Люди нічого не помічали, бачили тільки, що вона стала мовчазною, що їй не хочеться товариства. А знаєте, як це було? Вона нічого не розуміла! Нічого більше не знала! Я дав їй олівець до рук, а вона на мене дивилася і питала очима... піднесла його до рота, засунула у волосся... вона навіть ложкою не вміла користуватися, її треба було годувати. Але я вже казав, вона була мені вірною подругою, ми добре жили. (Розповідаючи, чоловік трохи заспокоївся, а тепер знову непокоїться, тупцяє на місці, перестає розуміти, що з кимось розмовляє.) Єзус... Марія, Єзус... Марія! (Розкривши руки, біжить туди, звідки прийшов.) Єзус... Марія, Єзус... Марія, Єзус... Марія!
ТАРБУЛА: Бачиш, бідака готував сам! Усе ніби добре, aле...! Всі завжди казали, що він її страшенно боїться, що так себе запустив...!
АФРА: Тепер мені ясно, тепер мені ясно — якось я дивилася на них на Тисовці... він їй щось захоплено показував. Я ступила ближче... «Це квітка, то таке, що виростає із землі, саме по собі, і потім розкривається таким білим, і це ми називаємо цвітом. Тепер ти знаєш, що таке квітка?» Як мене побачив, відразу збентежився, потягнув жінку за собою. Я гадала-гадала, в чому справа — і не могла зрозуміти. Тепер я знаю: їй відібрало пам’ять, він мусив пояснювати їй світ наново.
ТАРБУЛА: Вже не видно. (Відкладає роботу).
Вулицею квапиться Ліхтарник і запалює ліхтарі.
АФРА: Вже й ніч опустилася на землю.
ТАРБУЛА: Коли дзвонили «Аве Марія»? Ми пропустили «Аве Марія».
АФРА: Ми пропустили. (Встає.)
ТАРБУЛА: Така задуха в повітрі. Так, ніби щось вибирається з ночі.
Ідуть в кімнату. Двері залишаються відчинені — це приміщення закрите передньою стіною, тому досередини не видно. У кімнаті засвічується світло. Час від часу через відчинені двері видно, як жіночі постаті рухаються по кімнаті.
Коли жінки почали говорити, Клікот перестав грати на флейті, зігнувшись, стоїть закам’яніло край вікна; темрява заставила Горбаня випустити книгу з рук. Всі особи здаються неприродними, час від часу їх оживляє прихований механізм, вони нагадують манекенів, розставлених по кімнатах.
На вулиці з’являється Гапіт. Несе за пазухою тяжкий портфель. Він іде швидким кроком, але раптом зупиняється й обережно озирається. Хоче побігти, але не наважується. На порозі будинку повільно відмикає замок, а коли відчуває себе у безпеці, шпарко повертає ключ і забігає в кімнату. Старанно замикає двері, а тоді, як є, в капелюсі і з портфелем, безсило падає на стілець. Віддихується.
На чолі блистять краплини поту.
Чоловік заспокоюється, на його обличчі розливається блаженна посмішка: «Ґізело, Ґізело!» Він встає, витягує з портфеля моток шнура. Професійно оглядає двері. Дістає з однієї шухляди залізний стержень, перевіряє ще раз, чи двері добре замкнені, вставляє стержень за дверну клямку і починає довго та повільно натягувати шнур від клямки до вікна, до ніжок ліжка і далі, щоб убезпечитися від переслідувачів. (На вікнах стоять решітки.) Завершивши роботу, з якоюсь таємничістю, що обіцяє втіху, піднімає руки і знову відкриває портфель. Витягує згорток і дві пляшки вина. Відкриває вино, ставить перед лялькою та перед собою склянки і наливає. Тоді бере в руки таємничий згорток, рішуче розмотує елегантне жіноче вбрання; прикладає до Ґізели, тоді переодягає її. При цьому переодяганні помітно, що Ґізела — не жива істота. Білизну підібрано з винятковим смаком, передбачено всі деталі. Чудний коханець, напевно, голодував, щоб купити те вбрання, може, місяцями простоював перед вітринами, уявляючи мить переодягання. Після завершеного діла Гапіт садить ляльку назад за стіл в позу знатної дами і сам сідає навпроти. Цокається з її склянкою, п’є і блаженно дивиться перед себе.